Глава 24

Уляна

Рома запропонував прогулятися іншою дорогою, вздовж посадки, щоб я могла заспокоїтися і взяти себе в руки. Та і сам хлопець був засмучений, хоча виду не подавав, навіть намагався смішити мене. Я знала, що на мене біля школи чекає Діма, але сподівалася, що він не образиться. Після нашої відвертої розмови з Ромою я не могла так просто помахати йому ручкою і сказати «прощавай», я хотіла поступити по-людські, зберегти також приємні спомини про цей вечір і спробувати залишитись йому добрим другом.

Незабаром ми вийшли на нашу вуличку і опинились біля Сливового дому.

- Зайдеш? – спитав Рома. – Може, хочеш привести себе до ладу? В тебе туш трохи розмазалася.

Я посміхнулася на це його «трохи». Применшив так применшив.

- Так, пожалуй, зайду, - погодилась я. – Ходімо, наллю тобі щось попити.

Бабуся і дідусь вже були давно вдома, Лєра теж привела Віту, бо режим – це святе. У Микитки сьогодні був ігровий день – напевно від «плейстейшн» не відходив. Йому це було набагато цікавіше, ніж якесь весілля. Іншої присутності в домі я не помітила. Схоже, мама досі була на святкуванні.

Я тривожилась за неї – вони з дядьком Кирилом сьогодні танцювали повільний танець. Мама мала такий вигляд, мов перемістилася в часі, і їй знов сімнадцять. Я не відривала від неї очей. Вона дихала так, мов вся перетворилася на нюх і старалася зафіксувати його запах в своєму мозку назавжди, щоб у будь-який момент заплющити очі, як робила вона, і уявити цього чоловіка біля себе. Потім вона помітила, як я розглядаю її.

Я не засуджувала її. Ми з нею пізніше поговоримо про тата, про їхні відносини і нашу родину. Все одно дядько Кирило ніяк не загрожує нашій сім’ї – в нього є своя, безмежно кохана і дорога. Мене тільки до поколювання під шкірою проймало, що майже двадцять років минуло, а вона його досі любить. Це вельми… лякало.

Я просто підтримувала її поглядом. Говорила їй: «Мамо, дивись, в тебе є донька, якій вже шістнадцять. В тебе є родина. В нього теж. Ось, поряд зі мною його син. Тримай себе в руках. Будь сильною. Будь такою, якою була всі ці роки». І вона протрималась, вона чудово розуміла, що я роблю. Не думаю, щоб хтось помітив її дивну поведінку. Після танцю підійшла до мене, поцілувала, вибачилась і подякувала – все одразу. А потім зникла, щоб угамувати розбурхані нерви. Впевнена, винувато село – мамуля повернулася на свою маленьку родину, де колись вона була закохана і повна надій на щасливе майбутнє, які так і не виправдалися.

Вона говорила мені колись: місце, де ми провели юність, вміє повертати час назад. Воно скидає з душі вік, і ми відчуваємо себе так само, як в найбезтурботнішу пору свого життя. Пам’ять і уява перемальовують те, що за роки змінилося, і спогад за спогадом відновлюються і пролітають в голові наче кадри кінострічки.

Тепер я знаю, чому вона не приїжджала сюди. Після одкровень бабусі Олі в мене склалося враження, що це через зовсім не безтурботну, а сповнену тяжких втрат і важкої праці юність. Але справа була у цьому чоловікові. Мама просто старалася вберегти себе, як могла.

Можливо, дізнайся я про її почуття трохи раніше, мене б розчавила ця інформація, але тепер я знаю, що це таке і як з цим складно боротися.

***

Маму я швидко знайшла на шкільному майданчику, а ось Діму ніде не бачила. Ну, мабуть він у вбиральню відлучився чи ще кудись. Рома не хотів мене покидати, але я збиралась скласти компанію мамі. Тому, обійнявшись наостанок, ми з ним розпрощалися.

- Мамуль, Діму не бачила? – я підсіла до неї.

- Прости, доню. Я тільки тому і погодилась сюди поїхати, щоб бути поруч з тобою у разі чого… Але нічого навколо себе не помічаю. Не пам’ятаю, коли востаннє бачила Діму.

Я хотіла відвести її звідси скоріше. Щось вона зовсім розкисла.

- Може тобі в дім повернутися? Ти здаєшся дуже втомленою. А поговоримо потім, добре? Мені зараз вкрай потрібно знайти Діму, і тоді можемо піти разом. Гаразд?

Мама була не проти мого плану, ми обидві піднялися і відправились на пошуки мого коханого хлопця. Танцмайданчик, столи з ласощами, різні темні закутки  – я все оглянула, його мов слід простиг. Мама перевірила у будівлі школи, куди був доступ для гостей, і теж не знайшла. Я обривала телефон, а Діма не брав слухавку. А потім… просто вимкнув свій телефон – я почула неприємний голос автовідповідача.

Я знов відчула себе як тоді, коли не побачила його в дідовій машині, тільки в двадцять разів гірше. Мені стало так холодно і так страшно. Липка, пронизлива тривога влізла мені під шкіру, змусила вкотре за вечір стиснутись і затремтіти.

Пониклим, тяжким поглядом я блукала по шкільному майданчику, який потопав у квітах у світлі ліхтарів. Свято любові, ніжності, довіри. Ліза і Олексій здавались невимовно щасливими, вони не відлипали одне від одного. Більша частина гостей, серед яких залишились родичі та близькі друзі, зараз просто милувалися молодятами, а мені було боляче в їхній бік дивитись. Я не хотіла зневіритися, я ж майже переконала себе в тому, що моя любов теж взаємна. Тільки противний хробачок нав’язливо шкрябався у мозку і наполегливо змушував дивитися, щоб я нарешті помітила, що не всі близькі друзі наразі присутні. Я не бачила поряд подружку нареченої у феєричній червоній сукні.

Не можу повірити. Ні. Ні-ні-ні. Цьому є якесь просте пояснення. Не думатиму про погане. Зараз відведу маму в дім і дочекаюся його. Може він допомагає Нет чи комусь іншому, він же безвідмовний хлопець. Мій хороший. А з телефоном якась халепа сталася.

Ми з мамою повернулися додому, і невдовзі вона пішла відпочивати. Дімини батьки теж прийшли одразу після нас. Я переодягнулася, умилася і примостилася на кухонному диванчику, не вмикаючи світла. Коли Діма прийде, я почую.

Читати мені не хотілося, складно було зосередитись на реченнях, які вміщали в себе більше трьох слів. Спочатку гортала стрічку інстаграма, а коли набридло, просто лягла так, щоб дивитися у вікно на зіркове небо. І думала виключно про зорі. Ми з Дімою з дитинства знали величезну кількість сузір’їв. Моїм улюбленим був Оріон, а в першу чергу його знаменитий пояс. Мене завжди зачаровувало, що єгипетські піраміди в Гізе розташовані так само, як зірки у поясі Оріона. Я почала перебирати в умі все, що пам’ятала. Завдяки нашій грі «Правда?» я знала цілу купу різноманітних фактів, зокрема про космос. І зараз для мене було життєво необхідно згадати назви найяскравіших зірок, і чим більше я ламала голову, тим більше раділа, що це відволікає і допомагає тягнути час. Поки не минуло надто багато часу.