Глава 23

Уляна

Мені завжди було комфортно з Ромчиком, але тільки не сьогодні. Після розмови з Дімою ніяк не покидало відчуття, що я роблю щось неправильно, хоча ми просто пішли прогулятися і побалакати перед від’їздом.

Я знала, що нам це потрібно. Не хотілося залишати незакритих питань, тільки я мріяла про те, щоб наше закрилося автоматично. Тиждень «давав» мені Рома, щоб розібратись у собі, але він жодного разу не підіймав більше цю тему, а я не сміла стрясати повітря своїм «ні» без повторного запиту.

Для мене «автоматично» означало те, що Рома більше не буде говорити про свою симпатію, і тоді ми розпрощаємось на легкій, дружній ноті. А якщо нагадає – доведеться мені його засмутити.

Як я собі це уявляла? Його милу, таку вже звичну посмішку. Питання на кшталт «Ну що, зайко, змінилося щось в твоєму ставленні до мене за ці дні?» Мені довелося б подивитися в очі своєму другові і сказати, що, на жаль, відповісти взаємністю я не можу. Його б це, безсумнівно, зачепило, але він щосили намагався б зробити вигляд, що все добре. Тільки я знала б, що йому боляче, бо зараз легко могла уявити будь-які переживання, пов’язані із сердечними справами. Я поїжилася – не хотілося мені бути причиною для чийогось розчарування. Мовчи, Ромчику, мовчи.

Ми згадували минулі серпні, коли зустрічалися в селі. В перші роки ми часто гуляли втрьох, і від цих пригод залишилась теплота всередині, хоча спогади були без дрібних подробиць. Зате Рома все, здається, чудово пам’ятав. Ми встали посеред дороги, що вела на виїзд із села. Цією дорогою одного разу Ромчик повіз мене на багажнику свого велосипеда. Все б нічого, але мені кортіло проїхатись саме стоячи і тримаючись за Ромині плечі (насправді, Дімині, але той відмовився везти мене таким чином, бо «в селі дорогі нерівні», і він хвилювався, щоб я не впала і не забилася). День тоді був ясний, сонячний, і ми з Ромою незчулися, як залишили позаду приблизно п’ять кілометрів. Тільки раптом (на щастя, я вже спокійно сиділа і розглядала соняшникові поля) ланцюг злетів із зірки, і як мій товариш не старався, але так і не полагодив велосипеда. Довелося нам повертатися додому пішки, і ми так само за веселою розмовою не помітили і зворотного шляху.

- Ох, як я тоді вагався… Уславитися перед тобою як невдаха, який не в змозі ланцюг на місце начепити, проте нарешті пройтися з тобою наодинці. А це, між іншим, здавалося майже нереальним. Так що я обрав здатися невдахою, - всміхнувся мені сусід, а я нервово зітхнула. Це було три роки тому. Хоча… я теж вміла чіпляти ланцюг, але не стала цього робити.

Довелося мені самій переводити розмову в безпечне русло. Він вступив в університет на факультет менеджменту, і я вирішила, що буде цілком доречним розпитати його про це. А виявилося, що це доволі болюча тема, бо професію замість нього вибрав батько-банкір. Так само голова сім’ї розпорядився і долею доньки, відправивши її на економічний.

- З іншого боку, я розумію, що ця освіта відкриє переді мною багато доріг і дверей. Чим би я згодом не зайнявся, в мене буде чудова база у веденні бізнесу. Колись я стану від нього незалежним, - впевнено проговорив Рома.

- Я ніколи не думала, що ти з заможної родини. Ти завжди казав, що твій батько працює... у банку. То о-о-ось воно що, - дійшло нарешті до мене. - Не знала, що дітки банкірів кожне літо відпочивають в селі у бабусі, - хмикнула я.

- Бо він намагається повністю контролювати наші з Наталі життя. Знаєш, так, непомітно… На перший погляд він нас не помічає, але примудряється вирішувати все за нас. Чомусь він вважає село безпечною територією, і це нам на руку. А тут ми можемо залишатися такими, як є. Ти права, можна сказати, дітьми. Тут я вожуся зі своїм мотоциклом, хоч до ранку можу кататися. Хочу – можу побитися. Хочу – можу гуляти з дівчиною, яка мені подобається, а не з тією, яку мені підсунуть. А Нет… Її татусь взагалі хоче видати заміж за свого бізнес-партнера, такого ж дряхлого, як і він сам.

- Що?! – я підстрибнула на місці.

- Це взагалі мерзенна історія, бо в того старого є хвора дружина. Приємна, хороша жінка. А наш татусь з ним на пару все чекають, коли вона залишить світ живих, а моя Нет займе її місце. Сестрі залишилось довчитися один рік, щоб отримати диплом бакалавра, але чи встигне вона?

- Вау. Навіть не думала, що все може бути так складно... Сподіваюся, все буде добре… Мені здалося, до речі, що ви з Нет… не дуже то близькі.

- Насправді ми нереально близькі. Тому що борсаємось удвох, і нікого окрім одне одного в нас більше немає. І я непокоюся за неї більше, ніж за себе. І тому мені хочеться, щоб дорогі мені люди також її розуміли і любили. Можливо, вона не приклад для наслідування, але так тільки здається.

Я просто не знала, що сказати, і тому зі співчутливо-підтримуючим поглядом подивилася на Рому. Не буду ж я йому казати, як мене тіпає від його сестрички.

- Ось і попліткували трішки, - засміявся він. – Не знаю, чи говорив хоч з ким-небудь в своєму житті по душам. У всіх в нашому оточенні стійке відчуття, що ми всім задоволені та щасливі, що в нас усе є і нам усе дозволено. Але це не так, і я хочу, щоб ти знала мене справжнього.

- Ти дуже хороший хлопець, Ром. Я рада, що гідна твоєї довіри.

- Ти… взагалі гідна всього найкращого, - задумливо проговорив він, і я зніяковіла. - Ну а ти? Що далі?

- Я?.. Йду в інформатико-математичний клас, щоб потім вступити на програмування, - видихнула я з полегшенням від його запитання.

- Нічого собі. Трохи не очікувано, я тебе уявляв кимось іншим. Психологом, наприклад, - підморгнув він.

- Ну що ти. Я погано розбираюся в людях, занадто наївна і довірлива, як мені часто кажуть. Але знаєш, на то воно і навчання, щоб вчитися...

- Подякуєш потім за чудову ідею, коли програмування встане тобі поперек горла, - засміявся Рома.

- Тобто ти що, не віриш в мене? – жартома тицьнула його пальцем у ребро.

- Ай! – скрикнув хлопець і відстрибнув від мене. – Я такого не казав!