Глава 22

Діма

Нудьгувати мені не дали – до мене наблизилася брюнетка в червоному. Коротка сукня – відкритий верх, пишний низ – на іншій дівчині могла б виглядати як зразок дівочої грайливості і безпосередності, але вона була одягнута на Наталі. Все разом це перетворилося на вибухову суміш сексуальності, чуттєвості і вдаваної невинності.

- Красуню, ви запізнилися. Випускний був десь два місяці тому.

Наташу це повеселило.

- Рада, що досі конкурую з молоддю.

Я теж розсміявся. Каже так, мов життя прожила, а самій двадцять.

- Не знаю, яка ти була три чи п’ять років тому, але не думаю, що сильно змінилася. Ти і зараз схожа на королеву шкільного балу.

Я не забув, як відважно вона кинулася на мій захист тоді у лісі, тому не жалів для неї компліментів – хоч щось приємне зроблю для людини. Це замало, але як можу, так і дякую.

- Це добре, я намагалася досягти саме такого ефекту, - усміхнулась Наталі, дивлячись на ластівок у небі.

Ми все розмовляли, а я блукав поглядом по території, відшукуючи Уляну. Пройшло вже півгодини, а вони не поверталися. Так, півгодини – це занадто! Про що там можна балакати?

- Уляну шукаєш?

- Ага, - я вже почав нервувати і хмурився.

- Здається, я знаю, де вони можуть бути. Ромео хотів показати їй одне гарне містечко. Хочеш, теж сходимо туди?

- А якщо ти помиляєшся, і вони не там?

Нет закотила очі.

- То побачиш гарне містечко, а потім повернемось, - сусідка рішуче взяла мою долоню і потягнула мене на вихід. – Рада, що мені вже не шістнадцять. Послухай мою пораду: не ускладнюй взагалі нічого у своєму житті власноруч.

З кожним кроком глибока, нестерпна тривога і гидке передчуття почали зжирати мене живцем. Адже я справді все ускладнював. Сам. Влаштовував проблеми самому собі, без додаткової допомоги.

Я все зробив неправильно.

Це мій власний язик сказав Уляні «іди», мої власні руки її відпустили.

Наші стосунки не такі? Я не мав права їй заборонити? Я повинен був схопити її і не відпускати більше нікуди і ніколи! Ці її посмішки звели мене з розуму, змусили повірити, що вона повернеться. А якщо ні?

Ще й Наталі…

З нею теж все було неоднозначно. Я шкірою відчував її зацікавленість, і це м’яко кажучи. За два тижні поведінка сусідки еволюціонувала від звичайної привітності до ледве прихованого бажання. Її погляд, спрямований на мене, був темним, наче безодня. Вона не втрачала жодної можливості торкнутися мене. Вона огортала мене своєю гарячою енергією, але я пручався, не піддавався.

Не те, щоб я зовсім не думав про це. Іноді я бачив в ній щось набагато глибше, якийсь невиражений сум, тривогу, стурбованість. І той погляд… Правда в тому, що вона не стріляла очима, не звужувала їх у потугах мене звабити. Вона просто дивилася так, ніби окрім мене більше нікого не існує, зберігаючи при цьому самовладання. Через це вона мені і подобалась. Залишатися зовсім байдужим ніяк не виходило.

Я запропонував їй свій лікоть, щоб звільнити долоню. Спитав тільки, куди ми взагалі прямуємо, а далі йшли, розмовляючи про різні дурниці. Було ще доволі світло, саме передзахідний час. Те містечко знаходилось недалеко – паралельно нашій вулиці в посадці текла невеличка річка, але зі сторони їхнього городу, а не нашого. Там був старий мостик поряд із напівзруйнованим водяним млином. Гадки не мав, що там могло бути цікавого. Я хотів тільки забрати Уляну і поговорити з нею нарешті.

Через кілька хвилин ми минули посадку, і спершу моєму погляду відкрився відновлений млин, а потім вже я побачив новий дерев’яний міст.

На мосту стояли Уляна і Рома. Надто близько. Він нашіптував їй щось у лічених сантиметрах від її обличчя.

Я зупинився. Стиснув щелепи до болю, що зуби заскрипіли. Всі мої м’язи скам’яніли від напруження, всі жили натягнулись як тятива. Скроні мов обручем здавило від цього видовища.

Уляна спиралася спиною на поручень, вона не бачила мене. Рома буквально схилився над нею – ще мить, і він її поцілує. Все відбувалось так швидко, що в мене подих перехопило. Він торкнувся тих самих губ з ягідним ароматом. Кров калатала в моїх вухах, відраховуючи «один, два, три, чотири…». Вона не відштовхувала його.

Я відвернувся і пішов.

Опам’ятався тільки тоді, коли майже перестав відчувати праву руку, розбиту о дерево, а Наташа щосили обіймала мене зі спини у спробі заспокоїти. Я гарчав крізь зуби від злості і відчаю, почав колошматити чергове дерево вже лівим кулаком, і знову правим. Ще, ще і ще.

Навіщо я дав їй піти?!

Хоча кого я обманюю. Хіба це щось змінило би?

Я просто сам собі щось надумав. Неправильно розцінив всі її погляди, обійми, навіть обіцянки. Вона лише сказала «я скоро повернуся», і ні слова більше. А я почув «я скоро повернуся до тебе назавжди і кохатиму тільки тебе». Вона дивилася так (ні, знов таки, мені так здалося!), ніби збиралася в цьому житті цілувати тільки мене одного, а зараз цілувала його.

Я покрокував геть звідти, і Наташа ледве наздогнала мене на своїх незручних босоніжках. До млина ми йшли через їхній будинок, а вертатися я хотів іншою дорогою. Але дівчина схопила мене за передпліччя і потягнула до себе.

- Дім, ходімо зі мною. Потрібно зробити щось з руками. Ну ж бо, Дімо!

Це ж треба, якою переляканою вона здавалася. Я подивився на свої руки – трусяться як в якогось п’янчуги, чорно-червоні від крові і бруду, кісточки збиті у хлам.

А мені все одно. Я збирався йти своєю дорогою.

Тільки, схоже, Наташа була не згодна.

- Роби як я кажу, - процідила вона і замолотила кулачками по моїх грудях.

Ха. Плювати.

Я пішов за нею.

Моя особиста лікарка.

Вона ретельно промила все спершу водою, потім антисептиком. Я не те, що не сіпнувся, мені навіть сподобалося. Приємно щось відчувати не в області серця.

Ми сиділи в її кімнаті-будиночку. На забитих місцях все ще виступали червоні краплинки.