Глава 20

Діма

Субота підкралася непомітно. Хмари розбіглися, сонце раптом згадало, що зарано йому ще у відпустку і прийнялось палити щосили, так що, наскільки мені було відомо, наречена перебувала у доброму гуморі.

Ми збирались на реєстрацію, яка мала початися о першій годині у районному РАЦСі. Дідусь навіть помив свого старенького «пассата», щоб попрацювати нашим водієм, а Ліза забезпечила його атласними стрічками і квіточками, і тепер машинка виглядала мов картинка. Вітуся весь ранок крутилася біля неї, вони з Лєрою теж були запрошені на свято.

В мене були сумніви, чи помістяться всі гості у залу, де проходитиме одруження, тому що… ну, будемо відверті, хто ми з Уляною такі? І скільки там ще таких «близьких» друзів, як ми? Але ми ставились до цього просто – якщо не вліземо, то помстимося і закидаємо молодят рисом. Врешті решт, найцікавіше відбуватиметься після – поїдемо всім зборищем на сім мостів, щоб Льоха переніс свою Лізу через кожен з них. Що тільки не зробиш для щастя.

Ми з Улянкою полюбляли відвідувати нові місця, тож всім були задоволені.

Ну а після цих квестів і фотосесії планувалося святкування на відкритому повітрі, біля шкільної столової. Там гуляли кожне сільське весілля, бо місцина була дійсно гарна, біля ліса. В столовці готували їжу, а якщо раптом дощ починався, то всі ховалися всередину. Сьогодні там вже все було готово до святкування – столи розставлені, навіси від сонця натягнуті, все прикрашено квітами – Наталі доповіла обстановку.

Людей буде багато. Це теж традиційне явище, бо нашим людям тільки дай привід потанцювати та взяти участь у дурнуватих конкурсах, але їм від цього весело, і це круто. Зранку мені зателефонувала мама і сказала, що вони теж приїдуть, щоб Лізу привітати. Моя мама взагалі чудово ладнала з різними людьми, от і з батьками нареченої перебувала у гарних стосунках, хоча зустрічалися вони кілька разів на рік. Саме мама поклала мені з собою сорочку, брюки і туфлі, подбала про все необхідне. Ще я знаю, що так само вона попіклувалася і про Уляну. А ще владнала всі питання щодо подарунків.

Але, чорт забирай, ніяк не очікував я побачити мою дівчинку такою. В цій довгій сукні з оголеними плечима. З цим її волоссям до пояса. Мені б посміхнутися їй, сказати щось, а я слів підібрати не можу. Кілька секунд, мені просто потрібно кілька секунд. І ось я піднімаю наші зчеплені руки вгору і прокручую свою кохану подругу під ними.

- Ти богиня, - нарешті зв’язую два слова.

Нажаль, це все, на що я був спроможний, і потім, коли Рома засипле її компліментами, я лаятиму себе на чому світ стоїть. Що поробиш, коли я так розгубився. Вона дивувала мене з кожним днем все сильніше, і я не встигав за цими стрімкими змінами. Це навіть кумедно, бо я ж чекав саме на них.

Я вирішив, що обов’язково реабілітуюся. Попереду в нас довгий день.

***

Річки були різні – великі та маленькі, мости – і довгі, і невеликі. Всій колонні довелося вертатися в село об’їзною дорогою, щоб назбирати необхідну кількість місцин, тобто сім, які крім самого факту наявності моста приваблювали зовнішнім виглядом. Щоб були чисті та «гарненькі» за мірками Лізи (а вона вже постаралася скласти зручний маршрут). Сама наречена, напевно, і виглядала як справжня красуня і лялечка у білій весільній сукні, із мереживною фатою і справді ніжним, природним макіяжем, але окрім Улянки для мене сьогодні нікого не існувало. Втім, як і завжди.

До речі, ми таки вмістилися в залу реєстрації, але скромно встали біля стінки пліч-о-пліч. Коли працівниця РАЦСу оголосила Олексія і Єлизавету чоловіком і дружиною, я почув, як біля мене хтось рюмсає носом. Моя крихітка розплакалася! Я думав, в мене серце від ніжності стиснеться і вибухне від надлишку почуттів, коли дивився, як вона промочує очі хустинкою. Притягнув її до себе, притиснувши до грудей спиною, і обійняв.

- Зворушливий момент, так? – шепотів їй на вухо.

- Вони такі закохані і милі, - шепотіла вона у відповідь, здається, не маючи нічого проти моїх дій та схиляючи голову назад, на моє плече.

Машини зупинилися перед найдовшим мостом. Відразу відчинили багажники з провізією, що там знаходилась, бо пасажири із задоволенням випивали та закушували за щастя молодят, поки ті гуляли та позували фотографу. Коли, взявшись за руки, Льоша і Ліза прямували на інший берег, щоб потім новоспечений чоловік повернувся звідти зі своїм безцінним «вантажем» на руках, Уляна засумнівалася в доцільності їх затії.

- Та вони просто хочуть уморити хлопця, я кажу тобі. Яка б мініатюрна вона не була, ставлю сотку, що він її не донесе. Якщо впорається, то, мабуть, не доживе до шлюбної ночі.

- Впевнений, що донесе. Не така вже велика відстань і не така вже вона важка.

- Мда… Вона справді досить маленька. Не те, що я.

- А що ти?

- Мене б навіть Супермен на середині мосту викинув.

Спочатку хотів з нею посперечатися. Вона що, комплексує через те, що надто висока? Та вона вся ідеальна, і зріст, і фігура, між іншим. А потім передумав. Замість слів я підхопив її на руки і покрокував в інший від мосту бік.

- Що ти робиш? – засміялася вона.

- Ну не буду ж я їм псувати гарний весільний кадр, тому доведеться йти туди, - вказав я підборіддям напрямок. – Бачиш, здається, в мене добре виходить.

Вона заливалася сміхом і світилася, і я сміявся разом з нею.

- Я тобі вірю, відпускай! - все повторювала вона. – Постав мене, Дім!

- Ні-ні! Не знаю, кого ти недооцінюєш, свого майбутнього чоловіка чи себе, але я доведу, що все можливо! – а заодно помріяв про те, що це моя репетиція.

Навколо нас було ще достатньо людей, і раптом прямо переді мною вискочила наша Вітка. Ця малявка завжди ляпає щось дуже цікаве, і тут ми не залишились без її дотепного питання.

- А ви теж одружитесь?

- Вітусь, ми ж Дімою друзі, ти хіба забула? – не забарилася Уляна з відповіддю, посміхаючись при цьому так блискуче, що цього разу жоден трояндовий шип навіть не торкнувся серця. Мені було легко і радісно. Ну а що ще вона могла сказати?