Глава 18

Уляна

Чому я не вмію перетворюватись на невидимку? Було так соромно, хоча ми і не зробили нічого такого… «поганого». Так, Уля, тільки не шарітися! На щастя, нам пощастило з бабою Олею, вона таки мирова жінка. Бачила по її обличчю, що вона зовсім не сердиться.

- Як погуляли вчора? – поцікавилась вона тихо.

- Д-добре. Вибачте, я просто дуже боюся грози. Тому з Дімою залишилась.

- Від грози тебе захистив, а ще від кого? – бабуся стрільнула очима кудись мені за спину.

Я повільно обернулася. Позаду на спині мирно спав Діма – сонце поки що не заважало йому і далі відпочивати після вчорашніх пригод. Куточок нижньої губи припухлий і почервонілий, навколо губи синець, а він все одно дивовижно красивий. Я на кілька секунд забула, що не сама тут на веранді, а потім схаменулася і повернулася до бабусі. Так, вона про щось питала.

- Коли це сталося, ми, нажаль, були не разом.

- Ох вже мені та молода гаряча кров, - похитала головою баба Оля. – Улян, допоможеш Лєрочці з обідом?

Цікаво, швидко вона зрозуміла, де мене шукати? Я все-таки стала пунцовою.

- П’ять хвилин, бабусь! Тільки у ванну заскочу. І, бабусь, вибачте, що з нас сьогодні нікудишні працівники.

Вона тільки руками замахала на мене.

- Вгамуйся, дитино. Напрацюєшся ще.

***

День минув без потрясінь.

Я крокувала до лавочки в саду і оглядалася. В домі багато людей, і не за всіма можна встежити, а я прагнула повного усамітнення. Діму я, звісно, попередила. Я не звітувала перед ним, само собою, але і мені було спокійніше, коли я знала, де він, і йому бажала такого ж спокою.

Був уже пізній вечір. Я не могла раніше зателефонувати мамі – в неї сьогодні була друга зміна, а це до восьмої вечора. Тягнути до завтра я тим більше була не в змозі.

Після зливи різко похолоднішало, і погода більше нагадувала вересневу. Я вдягнулася в теплі спортивки і балахон та прихопила з собою все той же плед – я з ним ніби зрослась і почувалася як в затишному коконі.

Востаннє ми говорили позавчора, тому спочатку обмінялися новинами. Я сиділа в тиші і благодаті саду, і моєю задачею було налаштувати маму на таку ж саму хвилю. Я спитала, чи вдома татусь. Мама відповіла, що в нього ділова зустріч з бізнес-партнерами в ресторані. Чудово, що нам ніхто не завадить.

- Мам, ти де зараз сидиш?

- Я у вітальні на диванчику примостилася, а що таке? – я почула, що вона посміхнулася, почувши дивне питання.

- Я хочу, щоб тобі було максимально комфортно і зручно, бо збираюся поговорити з тобою про щось дуже важливе.

- Секунду, рибонько, подушок собі покладу і вмощуся, - я почула легке кректання. – Зачекай, зараз ще свічки запалю і вимкну світло. Так буде краще, - ну золото, а не мама. Невдовзі вона була готова.

Як почати? Потрібно просто поставити питання. Я була як під напругою, навіть волосся на потилиці підіймалося.

Улю, не хвилюйся і припини так смикатись.

Це було дійсно складно, оскільки тема, яка мене цікавила, асоціювалася у мене виключно з темою, яка між мною та мамою була забороненою.

- Я хотіла поговорити про кохання.

- Ага-а-а… - протягнула мама.

- Могла б ти мені розповісти, що відчуває людина, яка закохалася? Точніше… як вона поводиться? Що з нею відбувається?..

Мама повільно-повільно видихнула в трубку.

- Ну… Про це я можу розповісти – теж колись була закохана. Але є певна різниця між чоловіками і жінками. Хлопці, як правило, більш стримані, а дівчата зазвичай більш емоційні… Ти про кого хотіла б почути? – завуальоване питання – я закохалася чи в мене?

- Думаю… Чи могла б ти це якось узагальнити? А я вже там розберуся… Чи розкажеш про свій особистий досвід? – я затамувала подих, і мамине мовчання перетворило мене на грудочку нервів. Я вже від запитання трусилася і боялася знов не почути відповідь. Думаю, до мене почало доходити, що й до чого… Тільки як складно це визнавати, коли, здавалося, у тебе абсолютно нормальна, звичайна родина.

- Гаразд, - сказала мама. – Можливо, зараз саме час про це поговорити.

Моє серце зробило кульбіт. Це історичний момент, коли мама погодилась бути зі мною відвертою, поділитися переживаннями, які вона так довго берегла. І… я раптом пошкодувала про свою легковажність і зайву допитливість, тільки слів назад не візьмеш. Я вже сколихнула тиху воду, штиль минув, і моя фраза «хоча я передумала, можеш не розповідати» нічого не змінить. Перша хвиля зі шквалом спогадів і виражених словами відчуттів вже несеться до берега.

- Знаєш… Тут нічого складного, - і все ж їй складно. Мама довго підбирала слова. У мене в горлі спазм з’явився. – Коли я теж тільки зрозуміла… Було так легко зрозуміти… Просто без нього світ був сірим, а з його появою я ніби знов бачила всі фарби, і в грудях ставало так тепло… І все ж… Я розривалась між «так» і «ні». У кожній своїй дії, просто в елементарних речах… Спочатку здається, що мої очі більше нікого не в змозі бачити, а потім сама не можу себе перебороти і підняти на нього погляд. Більше за все в житті хочу до нього доторкнутися, а потім дивлюся, як моя подружка зі сміхом засовує йому гусінь за комір футболки, а я розумію, що хоч він мій друг, я не можу, не можу так само зробити. І це не через якусь там гусінь. Просто в мене така тахікардія, що серце не винесе напруги і розірветься. А потім… Він несподівано ловить мене і обіймає… І я не вмираю, навпаки… Здається, що досі не жила і ніколи не відчувала такого дивовижного спокою. І що тепер я точно знаю, де мій дім, - тільки в його руках. Це найбезпечніше, найзатишніше, найрідніше місце у світі. І бажання виникає тільки одне – робити все для його щастя…

Вона замовчала, а я тремтіла всім своїм єством. Навколо панувала приголомшлива тиша, чи то я нічого не могла чути окрім биття серця десь в області горла.

- Ти закохалася? – спитала вона тихо.

- Так, - тихо відповіла я.