Глава 17

Уляна

Я знов повелася як боягузка і обрала «легкий шлях», сховавшись за спиною Роми. А все через те, що мене нестримно, невблаганно тягнуло до Діми. Настільки сильно, що лякало до чортиків. Я цього не хотіла. Ми друзі, а це все зайве. Адже так?

Ось тільки з кожною моєю спробою вмовити себе ставало все гірше. І все страшніше.

Ми з Ромчиком швидко дійшли до Сливового дому. Мене напружував сильний вітер, який зазвичай буває перед грозою.

- Боїшся грози?

- Трохи. Скоріше не люблю, - я не стала йому зізнаватися у масштабах моєї фобії. – Я забуваю про страх, коли… Коли хтось є поряд.

Він пильно подивився на мене, а потім озирнувся у той бік, звідки ми прийшли.

- Зрозуміло.

Рома нахмурився, і це його занепокоєння відгукнулося в мені неприємним передчуттям.

- Мені вже час, зай. Завтра побачимось, - шепнув він, поцілував мене в щоку і за мить зник.

Повітря наелектризувалося, вітер посилився, хмари набігали з шаленою швидкістю, і на вулиці на відстані двох метрів неможливо було щось розглядіти.

В таку погоду мене завжди починало трусити.

Дочекаюся Діму, і все буде добре. З ним ніколи не страшно. Тим більше він сказав мені, що теж не залишиться в ДК надовго.

Але Діма все не приходив.

Я протрималася, скільки змогла, а потім кинулась до телефону, надрукувала лаконічне «Ти де?» і завмерла в очікуванні. Телефон мовчав. Господи, нехай він перечекає грядущу непогоду у клубі, нехай навіть з Наталі, тільки б з ним все було добре. Виявилося, що не гроза мій найсильніший страх.

Через кілька хвилин мені надійшло повідомлення. Тремтячими руками відкрила його і прочитала «Уляш, я скоро буду вдома. Не жди мене, йди краще баїньки, щоб встигнути заснути до грози».

З ним все добре! Сподіваюся, він не з Наталі.

Значить, чекатиму далі.

Я всілася на підлогу в передпокої, тільки плед з дому прихватила, бо мене почало морозити, як того разу. Побачу його, і тільки тоді заспокоюся.

Сміялася сама з себе – тікаю, а через п’ять хвилин до нього бігти готова.

Добре, що над дверима було віконце, і я могла приблизно уявляти, як далеко від нас буря – рахувала секунди між спалахами та громом. Ще далеко. Лампи горіли і на подвір’ї, і в моєму маленькому пристанищі – хоча б частково освітлю Дімі дорогу.

Поступово гроза наблизилась, забарабанили перші краплі дощу. Я вся стиснулась від занепокоєння. В селі так багато тополь…

Тому коли двері нарешті відчинилися, я на нього навіть не глянула – просто відпустила напругу через довгий глибокий видих, а обличчя сховала в колінах.

Діма приземлився поруч і обійняв мене рукою за плечі.

- Ти чого тут? – прошепотів він.

Їхня з Микиткою веранда була розташована зліва від нас, і не слід було будити хлопчика зайвим шумом.

- А де мені бути? – відповіла питанням на питання і подивилась в його обличчя. – О боже! – скрикнула я, забувши і про братика, і про все на світі.

Діма засміявся, тут же скривився від болю, але не припинив перекошено усміхатися.

- Я відчувала, що сталося щось жахливе! – мені от не до сміху було. – Дімо!

- Нічого жахливого не сталося, не перебільшуй. Просто ми вирішили, щоб весілля без бійки пройшло, треба сьогодні побитися.

- От Рома жук. Втік від мене і не сказав ані слова, хоча й видно було, що відчував щось.

- Твій Рома дуже допоміг.

- Він не мій.

Діма посміхнувся, легенько так, цілим кутиком губ.

- Правда?

- Як те, що у морських котиків завжди народжується лише один малюк.

- Правда? Як прикро. Вони милашки, і їх має бути більше і більше.

Я хіхікнула.

- Не можу не погодитись. Дім, чого ми сидимо? Це обробити треба.

- Взагалі то все вже оброблено. Наталі підлікувала нас.

- Ну так… Я і думаю, що з такою губою крові мало бути більше.

- Яка ти добра, - зареготав знов.

- Лід прикладав?

- Прикладав, прикладав.

- Треба ще.

- Та нічого не треба, не болить.

- Це всі твої травми? Чи тобі додати?

- Припини! – видихнув він, хватаючись за живіт. – Ох, як я хочу в душ… Тільки шуміти посеред ночі на весь дім якось…

Я кивнула йому на вихід.

- Ось тобі на вулиці справжній душ, - злива розбушувалася не на жарт.

- Тільки з тобою, бо мені самому страшно туди йти.

- Е, ні, хлопчику. Це без мене.

- Боягузка. Ти ж зі мною як з громовідводом – у безпеці, - я пирснула. – Гаразд, Гуль. Піду я сполоснусь швиденько. Ти спати?

- Освіжуся після тебе. Раз ти швиденько.

- Добре… Тоді вставай, нічого тут на холодній підлозі сидіти. До речі… ти сьогодні дуже гарна.

- Дякую, - збентежено промовила я. Він помітив?

Діма взяв чистий одяг і ретирувався у ванну кімнату, а я піднялася до себе і прихватила піжаму. Причаїлася як миша на кухні у самому куточку дивана. За балачками я не звертала уваги на непогоду, а тепер здригалася від грому і куталась все в той же плед. Чи то не від грому? Витираючи вологу шевелюру, Діма зазирнув до мене – ну точно в нього чуйка, де я можу ховатися. Звернувся до мене пошепки:

- Я все. Ей, ти як?

- Ей, я добре. А ти?

- Як побитий собака.

Я сміялася в долоні.

- Ти на веранду?

- Ага.

- Я тут знайшла тобі мазь, - вказала йому на тюбик на столі.

- Дякую, сонечку. Скористуюся.

- Дім? – я стала серйозною. – Ще десь болить?

- Ні, зі мною все добре. Правда-правда, - запевняв він, хоча я не повірила.

- Я прийду потім, ладно?

- Я чекатиму, - кивнув він.

Покінчивши з гігієнічними процедурами, я прослизнула на веранду. Діма лежав на спині. Я трохи завагалася. Навіщо я прийшла? Бо раптом – це ж треба, тільки тепер! – я усвідомила, що маю лягти на половину ліжка, яку він залишив для мене. І незважаючи на те, що робила так сотні, а може і тисячі разів, зараз це відбувалося мовбито вперше. Мене зупиняли всі ті суперечливі почуття – я шалено, до запаморочення хотіла доторкнутися до нього і з тією ж силою боялася – мені здавалося, що я цього просто не витримаю, втрачу свідомість, адже у вухах уже почало шуміти. Мої роздуми перервав Дімин шепіт, який я ледве розчула: