Глава 16

Діма

Після чергового медляка, який я волів провести, підпираючи стінку, але у Наталі були свої плани на мій рахунок, я вийшов на вулицю разом з її братцем. Вирішив скласти Ромі компанію та подихати «свіжим» тютюновим повітрям. Вони з Уляною знов танцювати разом. Уля так швидко зникла, почувши повільну музику, що ніби телепортувалася від мене до Роми. В мене голова розколювалася від цього всього.

Я мав дещо йому сказати. Може та білявка і лізла не у свої сани, та потрібно було перестрахуватися і попередити його, щоб добре поводився. Цього разу я не відмовився від запропонованої цигарки. Ми відійшли подалі від ліхтаря. Сусід несподівано сам торкнувся теми, яка мене непокоїла.

- Уляна попросила мене провести її додому, - повідомив він. – Каже, ногу натерло босоніжками, і вона більше не хоче залишатись тут.

- Ясно… - протягнув я. – Що ж... Не ображай її, друже. Бо я за неї знищу всіх і вся.

Так, я не жартував.

- Тоді я передостання людина, яка їй нашкодить. Нищитиму всіх разом з тобою. Тільки в мене є до тебе одне прохання. Ти ж поки що в ДК залишаєшся?

- Так, мабуть… - було б заради кого.

- Я швидко повернусь. Будь ласка, будь тут і нікуди не йди сам.

Я затягнувся і відхилив голову назад, видихаючи дим угору. Що тільки не зробиш, щоб зіпсувати іншим малину. Обов’язково піду. Може і не по п’ятах, але обламати вас обламаю. Не до вподоби мені такі прохання. Так що я навіть не відповів.

Через хвилин десять-п’ятнадцять після того, як вони розчинилися у ночі, я пішов додому скороченим шляхом. Мені здалося, що Рома навіть доручив сестрі за мною приглянути, тільки не зміркував, яка вона сьогодні зайнята, бо активно підтримувала кожну ідею Лізи і приймала участь у всіх веселощах. Спекавшись наглядачки, я хутко закрокував у бік домівки. За моєю спиною з ревом від’їхала одна з машин. Хто б мені сказав, що це по мою душу, я б не повірив.

Було досить свіжо та волого, прохолодний вітер приніс із собою новину, що десь недалеко дощить, а значить і нам невдовзі перепаде водички. Я задивився нагору і відзначив – половина неба вже затягнута хмарами, бо вони заховали і зірки, і місяць. У лісі видимість була зовсім нікудишня, але наприкінці путі, куди вже потрапляло світло від ліхтаря, я побачив фігуру, яка виступила переді мною з темряви. Дивно, чого б на цей доволі вузькій дорозі між ДК та школою комусь стирчати вночі? Нічого визначного тут немає, майже стежина у лісі. Вона як раз зручна тим, що скорочує шлях, бо не йде через центр. Чоловік стояв чітко переді мною. В спробі обійти його я ступив ліворуч, і він туди ж. Тааак… Мене піджидає. Справи кепські. Буде гроза, і мені терміново треба додому!

- Здається, це не приватна дорога. Можу я пройти? – який я в біса ввічливий, мама може пишатися.

- Ні, не можеш, - реготнув чолов’яга років двадцяти п’яти. Він явно був трохи напідпитку.

- Чого треба? – я оцінював його – трохи нижчий за мене, але міцний. Погляд, здається, неприємний, підлий такий.

- Чого треба? – повторив він за мною, роблячи вигляд, що нігті свої розглядує. – Та навчити одного самовпевненого придурка, що не можна до чужих тьолок підкочувати.

- Ааа… Ну то навчи її спочатку попереджати, що вона не вільна, - чорт, ну застерігав же Рома (двічі!), а я, впертюх безтолковий, ніколи не слухаю гарних порад.

Битися через ту… «леді» я не мав жодного бажання, краще за все було б уникнути конфлікту. Я ступив крок назад, потім ще. Я сконцентрувався на противнику, загострив свої відчуття виключно на його персоні, хоча міг і здогадатися, що він ніякий не лицар, що викликав кривдника на поєдинок. Раптом мене штовхнули ззаду, і ватажок явно «пробачив» мене, бо його удар прийшовся лише по плечу, а не по обличчю. Мені не вдалося встояти на ногах, але я швидко повернувся у вертикальне положення. Мабуть настільки швидко, що вони не очікували цього, і я з усієї сили зарядив найближчому в щелепу. Мої вправи у сараї були не даремні.

Всього їх було троє. Не встигла шалена думка «чи зможу я здихатись їх по черзі?» оформитись в моїй голові, як я пропустив удар в живіт з ноги. Зігнувшись і відступаючи на крок, ледь не перечепився через коріння і також отримав в щелепу.

Я опинився на землі і боляче вдарився о щось головою. Кляте коріння, тут воно всюди. Свідомість не втратив, але тіло зовсім не слухалось, і піднятися я не встиг – в хід пішли ноги.

Боковим зором я ухопив, як на одного з нападників налетіла якась фурія. Застрибнула на спину, нігтями по обличчю полоснула. Наталі… Як сказати їй, щоб тікала звідси? Хоча від несподіванки мене залишили у спокої на кілька секунд, я, здається, розучився розмовляти. Здається, нічого і не чув – оглушливий дзвін у вухах перекривав усі звуки. Сьогодні точно не мій день.

Перше, що до мене дійшло, коли нормальний слух повернувся, були звуки смачних стусанів, але били вже не мене. В кінцівки потроху поверталася чуттєвість, і мені вдалося повернути голову у потрібному напрямку. Тут був і Олексій, наречений Лізи, і Рома. Відважували останні штовхани недолугим трусливим плюгавцям, що тільки втрьох на одного нападати вміють. В компанії Наталки і Лізи, що сиділи прямо на дорозі біля мене, я спостерігав, як ця трійка уносить ноги.

- Ну казав же, зачекай мене в ДК, - невдоволено буркнув Рома. – Живий?

- Здається, йти зможу.

І він протягнув мені свою забиту руку.

Дорогі читачі, візуал другорядних героїв вже у моєму блозі, зацінить 😉.