Глава 14

Діма

Я хотів було забити на цю дурну дискотеку, бо для таких справ зазвичай потрібен відповідний настрій, щоб у іншому випадку не зіпсовувати його оточуючим. Тому вирішив повторити вчорашню програму - відправитись на пробіжку, потім впасти в гамак у навушниках. Єдине, що я хотів зробити по-іншому, це повідомити про свої плани бабі Олі. Насилу відшукавши її на лавочці в саду (в Сливовому домі і справді складно когось знайти), я всівся поруч з нею.

Бабуся мовчала і дивилася кудись вдалечінь, мов у саме минуле. Я не хотів руйнувати цей момент. Я фантазував, що бабуся згадує молодість або здійснення її мрії, коли вони з дідом розбили цей сад. Мені дуже кортіло крадькома подивитись на неї, і я обережно повернув голову. М'який, ласкавий погляд був спрямований прямо на мене. Я посміхнувся їй. Мила моя бабуся, рідна. Як милосердя та справедливість можуть так чудово гармоніювати в одній людині?

- Я тільки хотів тобі сказати, що піду побігаю, а потім буду в гамаку. Щоб ти мене не загубила, як вчора.

Баба Оля зітхнула.

- В нас маленьке село, транспорту не дуже багато. Місцеві нас поважають, і навіть молодь навряд чи причепилася би до нашого онука, тим паче ти дорогу нікому не переходив. Та і для своїх шістнадцяти років ти дуже розумний, серйозний хлопчина, - неквапливо говорила бабуся, і я явно не відповідав компліментам, бо не розумів, до чого вона хилить.

В моїх очах застигло питання, і баба Оля знов зітхнула.

- Ми тебе і не губили.

Проте я розгубився не на жарт. До чого тоді була вчорашня істерика?

Тим часом бабуся підвелася, але я не був готовий її відпустити. Я жадав хоч краплю пояснень.

- Бабусь, мені можна довіряти? Я ж серйозний.

Вона, звісно, нахмурилася.

- Звичайно, Дімо. На тебе можна покластися. До чого це?

- Чому ви нас розділили по різних кімнатах?

Швидкої відповіді я не отримав, але баба Оля опустилася назад на своє місце. Вона безперечно вагалася, чи казати мені правду, бо справжня причина була десь поряд. Так я ж заслуговував на довіру!

- Хтось помітив, що ми вже дорослі дітки, яких не можна залишати наодинці. Не можна заселяти в одну кімнату, не можна відпускати вдвох на природу з ночівлею. Бо я ж її з’їм. Це тато так вирішив? Мій тато мені не довіряє? Думає, я можу якось скривдити найближчу мені людину? За кого він мене приймає? – я пішов ва-банк, висловивши ймовірніші припущення.

Бабусю це по-справжньому обурило. Вона збиралася захищати свого сина.

- Твій татко тут ні до чого! Мені подумалось, що Улянці нагорі буде затишно.

Не вірю.

- Бабусь, я тебе вже шістнадцять років знаю. Якщо б це була дійсно твоя ідея, ти б спочатку спитала її думки. А тебе хтось… попросив, - я хотів сказати «змусив», але вона когось покривала, тому вибрав більш лагідне слово.

- Так, хтось попросив. І цей хтось має на це повне право.

Здається, мої нутрощі один за одним посипалися в живіт.

- Не можу повірити. Це її мама… - я кинув миттєвий погляд на бабу Олю, і мені не знадобилося жодного підтвердження. - Спочатку вона хотіла відіслати Улянку в табір, а коли не вийшло, вирішила тримати нас подалі одне від одного. А ще посміхалася мені… Не розумію тільки, ЧОМУ?

- Будь ласка, хлопчику мій, не сердься на неї. Батьки юних і – особливо – дуже вродливих дівчаток завжди так поводяться, повір мені.

- Ох, бабусь, ти не розумієш. Вона захищає її від мене, наче я ворог. Як тобі це, подобається? Ти мені віриш, що я її і пальцем би не торкнувся? Але тепер завдяки турботливій Ірині між нами з Уляною якась прірва, недомовленість... Тепер все, все змінилося, бабусю. Уля від мене віддалилася. Я, звісно, не фанат теорій змови, але може Ірина ще й нашіптує щось Улянці про мене?

- Дурниць не вигадуй мені! В неї могли бути різні причини так вчинити… Не пов’язані особисто з тобою. Не тримай на Іришу зла, Дімо. Вона просто за доню хвилюється, он Улянка як зростає швидко, якою красунею стала, а на ділі ще дитинка зовсім. Не той вік, щоб з хлопцем ночувати в одній кімнаті, розумієш? Тільки краще б Іринка про це попередила вас заздалегідь.

Ми синхронно зітхнули. Щось бабуся мене не переконала. Я не якийсь там "хлопець".

- Але даремно ти переймаєшся, - продовжила баба Оля. – Як би ти бачив вчора свою подружку, то не думав би, що її ставлення до тебе змінилося.

***

Рома наполегливо «обробляв» мене, щоб я склав йому компанію сьогодні ввечері. Повагавшись, я таки вирішив, що це не така вже погана ідея. Улянку я не бачив цілий день, я не міг уявити собі нашої зустрічі. У сенсі, а що вона думає? Образилася на мене чи ні? Злякалася? Я ніколи на неї не кричав. У ДК можна було б оцінити обстановку, хоча в мене був тільки один шлях – просити вибачення. Не мав бажання розбиратися, хто правий і хто винен. Тим паче бабуся неслабо так натякнула, що саме Уля переймалася через мою «пропажу». Мабуть тому і накинулася на мене як божевільна. А як же, хвилюється за друга.

Ми пройшлися центром села, я привітався з усіма, кого знав і не знав, а то була купа різного народцю, бо з околиць також понаїхало доволі багато автівок. Всім хотілося гарно провести вихідний, адже в селі розваг не багато.

Біля дверей ДК ми зупинилися, і Рома закурив. Дискотека йшла принаймні півгодини, а я не знав, чи на місці вже Уля з Наталі, хоча із зали крізь музику долинали крики та сміх. Там точно добре веселилися. На вулиці теж юрмилися люди, зустрічалися, збиралися в купки та зникали за дверима. До Роми підійшов знайомий, з яким він взявся щось обговорювати віч-на-віч, і коли я на цей короткий час залишився на самоті, до мене наблизилася “гарненька пані”, точно як фантазувала Кароліна. Білявка з чубчиком, довгі ноги ледь прикрити міні-спідницею.

- Привіт, Дімо, - промуркотіла дівчина.

Здається, я бачив її раніше, вона місцева.

- Ми знайомі? - примружився я.

- Мене Аліна звуть. Ходімо потанцюємо?