Глава 12

Уляна

Я тричі за останні півгодини набирала Дімин номер, але абонент залишався тимчасово недоступним. Чудово розуміла, що розряджена батарея не може раптом запрацювати, але все одно сподівалась почути гудки, а потім його мелодійний, глибокий голос, за яким жах як сумувала.

Я місця собі не знаходила, і те, що дідусь повторював «десь загулявся, справа молода», а в самого поміж брів залягла вертикальна зморшка, ніяк не вгамовувало мого хвилювання. Лєра нагодувала свою малечу, баба Оля також склала компанію діду Петру за вечерею. Сонце вже майже сховалося за горизонт, я перетрушувала у голові всі варіанти, де він міг затриматись. Чи все з ним добре?

Здавалось б, що такого? Цілком дорослий хлопець, принаймні точно не маленький, не явився на вечерю. Може він гуляє з кимось? Тоді у будь-якому випадку він мав попередити!

Тремтячими руками я набрала Рому і зітхнула з полегшенням, коли він вигукнув своє незмінне:

- Салют!

- Привіт Ром, – мій голос дрижав. – В мене питаннячко. Ти часом не бачив Діму сьогодні?

- Н-ні, сьогодні не бачив, - швидко відповів він, а далі я почула вже сказане не мені «Уляна», «питає, чи не зустрічав я Діму». Потім виникла якась метушня, і слухавка опинилася в руках у Наталі.

- Привіт, зайко! Я бачила Діму сьогодні ввечері, він бігав. Що, загубився і не відповідає на дзвінки? Не хвилюйся, я впевнена, з ним все добре.

- Де це було? О котрій? В який бік він прямував? – я підстрибнула на місці. Живий-здоровий, негідник такий. Я нарешті вдихнула на повні груди.

- Ей, легше! Дай подумати. Я як раз йшла від Лізи… - Наташа промимрила щось собі під ніс. – Десь години дві тому чи трохи менше. І він біг у напрямку дому, до речі.

- Ееем, гаразд… Дякую тобі, - розгубилася я. Минуло вже багато часу…

- Улю, я впевнена, ти даремно переймаєшся. У вас там стільки куточків, де можна проводити час, що ти просто не знайшла того самого.

Наташа мала рацію, Сливовий дім великий, і територія навколо нього величезна… Тільки це не применшує його провину! Він як навмисне ховається від усіх, а хіба так можна?

- В мене з’явилася одна думка… Піду перевірю… Ще раз спасибі. На добраніч, - пролепетала я наостанок.

Нашвидку я ще раз заскочила до веранди і переконалася, що Діми там немає, але по дорозі біля виходу помітила його кросси. Від сили та кількості емоцій, які вибухнули всередині, у мене сперло подих. Мені хотілося розірвати його на частини! Як він міг навіть не сказати, що вже повернувся та куди йде відпочивати? Бабуся з дідусем, значить, непокояться, а йому однаково?! Я помчала за хату, в сад. Обійшла всі побудови і нарешті дісталася груш. Ще на відстані у прощальному світлі сонця, що вже закотилося за обрій, побачила, як один з гамаків прогинається під важкістю чийогось тіла. Знайшовся.

Швидкими кроками, як нестримний потік, що зносить все довкола, я наблизилась до нього. Наче фурія пронеслась під грушевим гіллям і… застигла.

Моє обурення захлинулось десь в області горла і заважало видихнути. Власне серцебиття оглушало мене.

Його обличчя було таким безтурботним. Вії двома пухнастими віялами лягли на нижні повіки, а чорні пасма впали на лоб, мов кожна його клітинка прагнула відпочинку. Рука сама потягнулася до його щоки як намагнічена, хоча я не усвідомлювала до кінця, навіщо це роблю. Я ледь чутно доторкнулася саме подушечками пальців і легко провела по вилиці, не відриваючи погляду від своїх пальців на його шкірі. Їх поколювало, мов усі відчуття сконцентрувалися на цьому єдиному дотику, що навіть у ногах з’явилася слабкість. Мене це злякало до запаморочення, і я ледве не пропустила момент, коли його вії сіпнулися. Я поспіхом прибрала руку і схрестила обидві на грудях. Від переляку я знов натягнула на себе маску роздратування, нахмурила брови і підібгала губи. Найгучнішим звуком раптом стало моє важке і рвучке дихання.

Сонний погляд Діми потроху став здивованим. Мені спало на думку, що такою він мене ще не бачив. Ми мовчали, але це не могло тягнутися до безкінечності. Я хотіла нападати на нього, висловити все, що я думала про його вчинок, через який мені довелося пережити стільки моторошних хвилин чи годин, я вже не орієнтувалася в часі. Він випередив мене тихим «що сталося?». Мої очі заволокло якоюсь вологою пеленою, і довелося розплющити їх якомога ширше. Я затремтіла всім тілом, бо відчувала, що зараз межа буде перейдена, а я не в змозі зупинитися.

- Ти взагалі в курсі, котра зараз година? – слова насилу протиснулись через грудку в горлі, мов воно не хотіло пропускати через себе нічого, що сказано на адресу Діми таким холодним і жорстким тоном.

Діма відхилив голову трохи вбік, не відриваючи задумливого погляду від мене і, мабуть, намагаючись вникнути в мої слова і прочитати мої справжні емоції. Він похмуро подивився на мої руки і знову в очі. Не поспішаючи піднявся з гамака і навис наді мною, як чорна грозова хмара, від якої не дочекаєшся нічого хорошого. Його обличчя, як завжди, було непроникним, але очі почали метати на мене блискавки.

- Вибач, що ти сказала? – прохрипів Діма, даючи мені шанс взяти свої слова назад і спитати, наприклад, як йому спалося.

- Кажу, що треба попереджати когось, коли йдеш і коли повертаєшся, щоб бабуся з дідусем не нервували через тебе, безсовісний! – і так само безсоромно я ховала від нього власні переживання.

- Ах, значить, справа в бабусі з дідусем? Бо іншим начхати, де я? – він підвищив голос і зробив крок до мене, впритул нахилившись до мого обличчя. Ось і відгукнулося. Я хапала повітря так само даремно, як риба на березі.

- Бо в їхньому віці не можна так хвилюватися! – я неймовірним чином перегинала палку. Я одна в цьому будинку ледь свідомість не втратила. Але скористалася відмовкою дядька Кирила, не спромігшись вигадати щось своє.

- Ну вибач, що заснув в трьох метрах від хати! А точніше… Обов’язково попрошу вибачення у дідуся і бабусі. А тобі я нічого не винен! – гаркнув він наостанок, і його гаряче дихання обпалило мої губи. Діма пішов.