Глава 10

Уляна

Наташа, звичайно, справляла враження. Я поки не розуміла, як до неї ставитись, бо не довіряла їй. Присутність Роми трохи заспокоювала, бо ми товаришували багато років, а ще він подобався бабусі. Наташа пропонувала звичайні ігри на свіжому повітрі, в яких могла посвітити гарною фігурою та непоганою фізичною підготовкою, тим паче вирішила піти з козирів – з відвідування пляжу. Мене це влаштовувало, і навіть загадкова красуня-сусідка здавалася пристойним варіантом, поки вона не потягнула нас грати в щось на кшталт «правда або дія», бо тоді я зіпсую нам з Дімою канікули, серпень і подальше життя.

Між нами щось трапилось. Я це точно знаю, тому що раптом стала відчувати ніяковість, залишаючись з ним наодинці. Вперше я відчула це в тому сараї, де Діма колошматив грушу. Раніше такого не було. Не знаю, чи помітив Діма ці зміни, бо я брала з нього приклад і «тримала обличчя», але в мене всередині вирував ураган з незрозумілих емоцій, ураган тривоги, неспокою та розгубленості. Мені лячно було розбиратися з цим всім, тож я дала собі право почекати – можливо все налагодиться досить швидко, і ми знов опинимося на одній хвилі. Мабуть, нам варто було поговорити про нові реалії, тобто про те, що тепер ми живемо окремо, але ми цього не зробили.

Наташа запропонувала поїхати на велосипедах, щоб купатися не в самому популярному містечку, а далі від села. Переодягнувшись та зібравшись, ми пообіцяли бабусі і дідусю повернутися до вечері, а тоді вирушили в путь.

Для мене особисто Ясенівка була неперевершеною. Розташована на високому березі річки, що кручами спускався до води, вона мала також затишні вулички, що потопали у зелені, які ми у дитинстві з’їздили вздовж і впоперек. І зараз наш шлях лежав через інший кінець села, де знаходився один білий з бірюзой будинок, що не давав мені спокою довгими зимовими вечорами та снився мені у чарівних снах. Він стояв трохи далі від дороги, біля якої росли величезні ліпи, які, на щастя, не заважали огляду. Перед домом не було клумб чи грядок – точно як у баби Олі, там зеленів газон, і я уявляла, як приємно лежати просто на ньому та дивитися на небо. У дворі все виглядало охайним та чистим. Квіти в господині цвіли у великих білих вазонах, і їх було чимало біля хати. Цей будинок міг бути моїм, і я могла зробити його не менш гарним, затишним та приємним погляду, але не судилося.

Я зупинилася поряд із липою і з сумом подивилася на хату. Її побудували мої прадід та прабабуся, але зараз він належав чужим людям. Ніколи не розмовляла з ними, хоча обожнювала дивитися на будинок здалеку. Ми приїжджали б сюди у канікули, відпустки і вихідні, але... мама продала його. Я не питала в неї, чому саме, бо якщо вона прийняла таке рішення, то того вимагали обставини. А сьогодні я хотіла знати, коли і чому. Чому я втратила частину історії своєї родини, чому не доторкнуся до речей, якими користувалися мої прабабка та бабуся, не пройдуся маршрутами мами, коли вона грала чи допомагала у домашніх справах. Це все було прикро. Я відчувала себе чахлою рослинкою без коріння, яку досі не підхопив вітер тільки тому, що інша рослинка в Діминому обличчі тримала її поряд із собою.

Наташа з Ромою поїхали далі, але Діма побув трохи зі мною і спробував підтримати.

- Може як-небудь зайдемо до них? Вони точно не будуть проти. Баба Оля казала, що Левченки хороші люди.

- Думаєш варто зайти? Можливо. А зараз поїхали. Не гарно так витріщатися.

Навряд чи я піду туди. Сенс давно втрачений. Там всередині вже все інакше, бо будинку зробили «пересадку серця».

Приблизно через півгодини ми прибули на місце. Я подумала, що навряд чи нас потурбують, бо воно виглядало досить диким – до річки спускалася ледь помітна стежка, а берег не був піщаним, він майже повністю заріс кущами, окрім крихітного куточка метр на метр, з якого зручно було заходити у воду. Рома покликав Діму пройтись, а Наташа незабаром опинилася в одному купальнику і спитала в мене:

- Добре плаваєш?

- Непогано, - скромно відповіла я.

- То мерщій у воду, - скомандувала вона. – Покажу тобі дещо.

Я швидко занурилася у воду, щоб звикнути до прохолоди якомога скоріше. Навіть у спекотну погоду річка не встигала достатньо прогріватися, бо підземні джерела швидко її остуджували.

- Бачиш, де річка повертає? – сусідка вказала на напрямок вгору за течією. – Нам треба туди.

- То вперед, - я активно запрацювала руками та ногами.

Десь на півшляху я звернула увагу на обрив над річкою, на якому стояли хлопці. Вони помахали нам, а потім Рома розбігся і зістрибнув у річку. Не те, щоб там була велика висота, та я все одно ледь не захлинулася, від жаху забувши про рухи. Наташа розреготалася з мене – вона не кидала мене та пливла поруч, хоча й могла прискоритись.

- Хлопчики хочуть похизуватися, - поблажливо сказала вона, спостерігаючи, як Діма пірнув слідом за її братцем.

- Юхуу! – долинуло до нас. Очевидно, хлопці були у захваті від розваги.

Наташа тільки головою похитала, а мене мотивувала:

- Ще дрібку, подруго! Не пожалкуєш!

Коли за закрутом річки на протилежному березі я нарешті на власні очі побачила найчистіший і, головне, абсолютно пустий пляж, я оцінила вчинок Наташі, яка поділилася з нами своїм секретним місцем. Я впевнена, звісно, що місцеві знали про нього, але добиратися сюди не зовсім зручно, тому тут панувала суцільна тиша. Якщо не враховувати плеску води та галасу, що піднімали хлопці.

- Ух ти! – вражено вигукнула я. – Дякую тобі. Мені подобаються такі місцинки.

- Нема за що. Без компанії тут робити нічого.

Наташа підняла цікаву тему.

- То хто там встиг тобі набриднути?

- Та, знаєш, все не зовсім так. Просто в мене тут одна близька подружка, а вона вирішила кинути мене напризволяще та вискочити заміж, - тихенько засміялася сусідка, навіть якось сумно, а я витріщила очі. Так, вони і справді значно старші від нас. – Ліза Костенко. Пам’ятаєш її? – я пам’ятала, тому кивнула. – Ну ось, в суботу підемо на танці, і я вас познайомлю ближче.