Глава 8

Уляна

Мої дідусі і бабусі давно померли. Я знала тільки татову маму, якої не стало, коли мені було вісім. Дуже прикро у такому віці стати дитиною, яку вже ніхто не назве любою онукою, не буде балувати та годувати пиріжками, і казати про цьому, що я худа як тріска. В мене взагалі з усіх родичів, окрім батьків, залишилась тільки тітка, сестра тата. Але мешкала вона так далеко, що я її бачила лише кілька разів.

Тому, як би не хотіла я мати велику родину, яка збиралася б разом за столом, повним смачної святкової їжі, мріяти про те, чому вже не судилося статися, я не могла. Як можна мріяти про люблячих бабусю й дідуся, тіток і дядьків, купу двоюрідних братів та сестер, вони ж не можуть матеріалізуватися нізвідки?

Звісно, вперше я їхала в село з Дімою без певних очікувань та надій. Ну приїде в гості дівчинка. Хто така? Навіщо? Посели її, нагодуй. Я соромилась як ніколи в житті, незважаючи на запевнення дядька Кирила, що мене приймуть як рідну. Врешті решт я погодилась тільки через те, що, по словам Діминого тата, в тому самому селі виросла моя мама. Я повинна була відвідати це місце хоча б раз.

Все закрутилося з такою швидкістю, що я не встигала запам’ятовувати імена нових родичів, але Ольга Олексіївна та Петро Богданович полегшили мені життя, наказавши кликати їх бабою Олею та дідом Петром. На момент знайомства зі мною їм виповнилося вже по сімдесят років, тільки я нізащо б не вгадала їхній вік. Справа була не в зовнішності, ні. Просто і бабуся, і дідусь мали стільки енергії, що я диву давалась. Може це тому, що вони займалися улюбленою справою – володіли величезним садом, справжньою плантацією. В цьому саду, серед безкінечних яблунь, груш, слив та вишень можна було загубитися. Влітку, особливо у другій його половині, завжди вистачало роботи, та на щастя, у домі мешкало багато помічників. Кожен мав свою справу: спочатку збір, потім дід Петро відвозив частину урожаю на ринок, а баба Оля мила банки, робила джеми та варення, розливала, закручувала, наповнювала морозильні камери тим, ще не встигла переробити  – і так щодня. Бабуся завжди потребувала допомоги – перемити всі плоди, почистити від шкірки чи видалити кісточки, і цим займалися внучата, щоб вона не напружувала очі. Я з першого дня записалася до неї в помічники. Тоді баба Оля готувала варення з маленьких слив, і за рецептурою моїм завданням було розрізати їх навпіл та звільняти від кісточок – нічого складного. Я ніколи ще не бачила таку кількість ягід, і за цікавими бабусиними історіями не помітила, що з’їла більше, ніж обробила. Зате вже ввечері я відчула на собі, як легко баба Оля дарує любов та турботу, як вона піклується про нещасне дівча, яке мучилося через біль у животі, і навіть жодного разу не дорікнула. А Діма сидів поряд зі мною із кросвордами та ставив мені різні питання, щоб я відволікалася.

Я хотіла тільки разок подивитись на малу батьківщину моєї мами, а сталося так, що це п’яте літо поспіль, коли ми з Дімою їхали в Ясенівку. Ми були трохи не в дусі. У дитинстві ми чомусь вважали, що як тільки станемо досить дорослими, то отримаємо більше волі і зможемо мандрувати навколо села, наприклад, по річці на човні або ночувати у лісі, бо на горищі ще давно запримітили чудові намети. Але відповідь дядька Кирила була категоричною:

- Ні.

Діма тільки і витріщився на нього широко розплющеними очима, тому що знав, що його тато не каже «ні» просто так, і рішення це не зміниться. Мій друг дуже поважав батька і рідко з ним сперечався. Засмутившись, я спробувала спочатку хоча б дізнатися причину, а потім збиралася трошки поканючити, виставляючи нас, і особливо Діму, серйозними людьми, на яких можна покластися. Я не встигла.

- Тому що ви ще діти, і ці два тижні за вас відповідатимуть дід Петро та баба Оля, а я не хочу, щоб вони зайвий раз хвилювалися.

Почувши цю відповідь, я миттєво затулила рота. Що ж, залишатимемося в межах видимості – мовчки переглянулися ми з другом та смикнули плечима. Насправді, у Сливовому домі (ми почали так називати його після того самого випадку) ніхто ніколи не сумував. Здавалося, там є все для дозвілля на будь-який смак. Хочеш грати – ось тобі м’ячи та ракетки. Хочеш рибалити – у діда Петра весь асортимент необхідних принад. Хочеш – на гамаку відпочивай або на гойдалці гойдайся. Велосипедами зайнято пів гаража, а в домі шикарна бібліотека. Виходь на вулицю, сідай у зручне плетене крісло та насолоджуйся свіжим повітрям з захоплюючою книжицею. Нажаль, ми прагнули справжніх пригод. Дядько Кирило бачив наші похмурі обличчя, та так і не сказав більше ані слова.

Я почала сумніватися в правдивості його слів одразу після того, як баба Оля після бурних привітань сказала мені:

- Ходімо, внуцю, покажу тобі твою кімнату.

В мене сумка вивалилася з рук. Що ще за кімната? Не хотіла ображати бабусю, тому спробувала відстояти свої інтереси якомога ввічливіше:

- А можу я жити на веранді, як зазвичай?

Діма також був, мабуть, у шоковому стані, бо мовчки переводив погляд з тата на бабусю і назад. Спочатку одні обмеження, тепер інші… Ми просто не розуміли того, що відбувається. Баба Оля як раз збиралася дати свою негативну відповідь, коли причина такого рішення з’явилася у дворі – Дімини двоюрідні брат, сестра та племінниця висипали з літньої кухні, щоб нас привітати.

Виявилося, що на веранді, де перпендикулярно стояли два ліжка, і кожне під пологом, зараз живе Микита, тому туди селять Діму. А мене відправляли на мансарду, де цього літа мешкали також його сестра Лєра з шестирічною дочкою Вітою.

Бабуся обійняла мене за плече і повела в дім.

- Не журися, Улю, тобі сподобається нагорі. Пам’ятаєш ту кімнатку з вікном в сад? – лагідно воркувала вона своїм тихім голосом. А потім додала гучно, – Не переймайся через речі, Діма їх принесе!

В Сливовому домі вже два місяці були в курсі, коли ми приїдемо, і Микита явно опинився на веранді неспроста. Минулого року, наприклад, двоюрідні пречудово жили разом нагорі. Нас явно свідомо розлучили з Дімою. Але чому? Це так дивно.