Глава 7

Діма

У маленькому напівтемному барі ненав’язливо лунав класичний рок, і я тільки диву давався, як же ця музика пасує таким містечкам. Момент був просто гипнотичний. Я витягнув ноги і, відкинувшись головою на диван, заплющив очі. Так розслабився, що незабаром потягнувся, як лінивий та сонний кіт.

Дівчина, яка щойно з’явилася біля мене, не втрималась і почухала мою вигнуту набік спину.

- Мурр, - поплив я від цього жесту.

- Ну привіт, котику, - Кароліна цьомнула мене в щоку.

- Привіт, красуне. Добре, що вирвалася.

Кароліна вмостилася на диванчик напроти, поклавши поряд із собою сумочку та великі паперові пакети. Я смикнув підборіддям у бік покупок:

- Подарунки?

- Так, увесь день по крамницях. У Петрика велика родина.

- Ох, Каро, і ти вирішила купити їх всіх і відразу?

- Чому ж одразу купити? – надулася подруга. – Справити приємне враження.

- Ти і без зайвих трат це зробила б, сонечку, - я підморгнув їй і озирнувся навколо. - До речі, файне містечко. Дякую, що запросила саме сюди. Хоч щось новеньке.

Вона повторила мій жест, і ми, кивнувши одне одному, погодились з тим, що чорно-червоне наповнення бару і тепле, жовте, в міру приглушене освітлення, яке віддзеркалювалося від пляшок за стійкою, робило його цілком привабливим.

- Новеньке, тому що для дорослих, - засміялася брюнетка сміхом, схожим на звуки її бандури. Так і хотілось їй язик показати, але тоді вона мала би рацію на сто відсотків.

- Проте спокійне. Щоб поговорити. Давно не слухав, як ти сумуєш за Петриком.

- Давно не слухала, як ти танеш від Улянушки.

Я пирхнув.

- Розказуй вже, не дарма ж я прийшла.

- Краще кажи, чим тебе пригостити, - спробував я перевести тему.

Ми вирішили перекусити, бо Каро зголодніла після шопінгу, а я склав їй компанію.

- То, значить, знайомство з батьками? – продовжував я свій допит.

- Ну… він каже, що у нього серйозні наміри. І він такий загадковий останнім часом… - очі дівчини спалахнули. – Насправді я чекаю на пропозицію! – додала вона і розсміялася, прикривши рот рукою. Кароліна мала ну дуууже щасливий вигляд. Хоч комусь пощастило у коханні, і я був щиро радий за неї.

- Сподіваюся, він це зробить якомога скоріше, бо якщо зволікатиме, то тебе в нього з-під носа вкрадуть.

- Ой, хто б говорив. Ти сам довго збираєшся зволікати? Скільки ще будеш тягнути?

Каро дивилась обурено, наче мова йшла про неї, але насправді причина її бурхливої реакції полягала у хвилюванні за мене. Вона знала все. Якось сама зрозуміла – я і досі не знав, це тому, що вона така прониклива та емпатична, або справа в тому, що їй всюди мерещилася романтика. На свій захист скажу, що розкусила вона мене далеко не відразу. Сказала, що справа була не в закоханому погляді, чого слід було остерігатися, а навпаки, надто нещасному.

Весь час я шалено боявся якось проявити свої почуття і не хотів, щоб Уля щось запідозрила. Мені знадобилося трохи часу, щоб маска безпристрасності прилипла до мого обличчя.

З того доленосного травневого вечора минуло більше року, а нічого не змінилося. Я просто згорав зсередини і вже розумів, що поряд з Уляною я скоріше страждаю, та все одне бачив її щодня. Точно як той дурний метелик, летів на світло, яким вона була переповнена. Вона мене тільки сліпила – ось і весь результат. А без неї – ще гірше. Але я сам себе затягнув у цю пастку, звинувачувати нема кого і скиглити також немає сенсу. Та Кароліна заводилася все сильніше. Їй навіть не були потрібні мої слова, я не часто обговорював з подругою свої почуття до Уляни.

- На тебе вже дивитись боляче! Як вона не бачить?! Іноді мені так кортить підійти та нагаркати на неї, щоб очі роззула…

- Каро, припини. Тобі не личить все це.

- Що, вже не можна злитися? Та це тобі потрібно розлютитися як слід! Ти вже як той робот, скоро нічого людського від тебе не залишиться.

Подруга поклала лікті на стіл та скоротила відстань між нами, вп’ялася в мене своїм суворим поглядом. Мені навіть стало незатишно, бо десь глибоко в душі я був згоден з нею. Невідомо на кого перетворився і так втомився від цього, що не намагався шукати вихід. Який вихід? Зізнатися Улі і назавжди втратити? Не влаштовує.

- Вона не та, з ким я буду експериментувати, Каро.

Та тільки очі закотила.

- Які в тебе пропозиції? – ліниво спитав я, скоріше для галочки.

Кароліна з легкою посмішкою впала назад на диван та відповіла:

- Є один варіант, щоб не питати напряму.

Я підпер голову рукою, імітуючи цікавість. Довбаний скептик.

- Тобі потрібна дівчина, - рубонула Каро. – Я тобі гарантую, тоді вона себе проявить. Або їй буде байдуже, і ти нарешті відпустиш її. Або на власні очі побачиш, як виглядають ревнощі. І вона твоя, - подруга клацнула пальцями, і я вже було сконцентрувався на останній фразі, однак мені захотілося вставити своє «але».

- Але вона і так впевнена, що я закоханий у тебе. Ненавидить он тебе, - я подарував Каролині посмішку з легким прищуром, немов би кажучи «що маєш на це?»

- Ні, котику, це інше. Вона просто думає, що я тобі голову морочу, і через це біситься. А ти тільки уяви, що в твоїх обіймах гарненька пані, ти від неї погляду не відводиш, цілуєш її… І на всю цю солодкість дивиться твоя красуня.

- А якщо вона буде ревнувати мене не як хлопця, а як друга?

- Просто будь уважним, це неможливо переплутати. Якщо вона щось відчуває до тебе, вона почне божеволіти.

- Добре, то може в тебе і кандидатури є для цієї справи?

Кароліна аж язиком цокнула.

- Гадаю, ти сто відсотків не матимеш з цим проблем. У селі вашому хтось точно зверне на тебе увагу. Так що не гай там часу.

Ми побалакали ще трошки, випили по горнятку кави, розцілувалися і вирушили кожен своєю дорогою. Попереду в мене були останні збори, а післязавтра зранку тато мав відвезти нас з Уляною до моїх бабусі і дідуся. Два тижні житимемо з нею разом. Я мріяв про це, як останній мазохіст, але після розмови з Кароліною мене мучила цікавість – чи зміниться щось між нами за цей час?