Глава 6

Уляна

- Ну що, дітки, ходімо вечеряти? Ходять чутки, що у «Червоному підводному човені» новий шеф, який робить щось неймовірне з рибою, - почала сходу тітка Таня. Вона завжди брала бика за роги.

- Ти впевнена, що там є вільний столик суботнього вечора? – поцікавився Діма спептично.

- Синочку мій дорогенький, я вже давно про все подбала, столик заброньовано. Я ж ніколи не покладаюся на удачу. Мерщій, поки там всю рибу не з’їли!

Тільки, здається, наша вечеря дещо відкладалася.

- Вибач, матусю, але в нас із Гулею деякі плани, - Діма підхопив мене під лікоть і продовжив, передбачаючи протести і вмовляння. – А ви йдіть, розважайтеся. Скуштуйте там за нас щось смачненьке.

Ми вже чекали на жваві заперечення, та жоден з батьків навіть не потрудився сказати, наприклад, «ще чого придумали».

"Гаразд, добре, ну ладно", - зронили вони кожен на свій манер. Моя мама тільки очі додолу сховала, але цей жест був красномовніше слів. Він означав «я вже все сказала на цю тему, і додати мені нічого».

Чемно побажавши одне одному гарного вечора, компанія дорослих і ми з другом розійшлися у різні боки.

- Нарешті отримаєш свій дарунок, нетерпляча ти душа, - проговорила я.

- Ти знаєш, це такий нескінченний день. Я щось так втомився... – Діма навіть зобразив позіхання. – Ти впевнена, що воно того варте? Мабуть краще вже додому йти…

За що йому тут же прилетіло по носу.

- Ай!

- Якщо заради цього відмовився від рибного ресторану, то вже не переконаєш мене, що тобі не цікаво. Хоча... Ти, звичайно, можеш йти додому, але там в тебе немає піци, - заманливо пограла я бровами.

- А в тебе вона є?

- Зараз буде, - я вже шукала у контактах улюблену піцерію. – Зараз свідомість втрачу з голоду.

- Вибач, скоріш за все не зможу тобі допомогти, бо валятимусь поряд, - я засміялась від його невтішного прогнозу. – Замовляй найважчу.

Дочекавшись надворі доставку, ми піднялися на мій шостий поверх і покрокували у квартиру.

- Їжа або подарунок? З чого почнемо?

- Якесь вбивче питання, коли весь день думав про одне, а в цю саму мить – тільки про те, як пахне із цієї коробки, - завагався іменинник.

- Тоді спочатку найголовніше. Пропоную поїсти.

- Головніше не це, але дякую за розуміння, - промовив Діма.

Ми накинулися на їжу, і хвилин за п’ятнадцять від неї не залишилося майже нічого.

- Упс, це ж деньнародженська піца, а ми забули про свічки, - я аж сплеснула руками від досади.

- Звідки ти взяла, що піци передають бажання Всесвіту? Це робота тортів.

- Я десь чула, що якщо той, хто загадує, є гарним хлопчиком, то все спрацює, - викрутилася я.

- Знов не сходиться. Де ти тут хлопчика бачиш? – Діма підвівся, демонструючи усі свої метр вісімдесят сім, які сьогодні наміряв вдома за сімейною традицією, та склав руки на грудях, мов, дивись, який я вже великий та дорослий. А потім ще і солодко потягнувся – відчуття таке, що до стелі скоро дістане.

- Переконав,  - зітхнула я. На хлопчика вже не походить. Прямо чоловік справжнісінький… Навіть погляд не видає юний вік, мов Діма вже увібрав у себе всю мудрість світу. Ну принаймні часточку.

***

Діма

- Тримай свої «вушка», - Уляна протягнула мені маленьку білу коробочку. Вау, звичайні, провідні. Я так про них мріяв, бо мої постійно невчасно розряджалися або губилися, а я без музики життя не уявляв.

- Ооо, дуже приємно, ну нарешті я їх отримав! – реготнув я. – Це ж треба – півгодини шукати.

- Міг би вже здогадатися, що це не все, - пробурчала Уля і вручила пакунок, перев’язаний бантиком. Навіть хвостики підкрутила ножицями. Все як належить. – І нічого не півгодини.

Я обережно взяв згорток, легенько потрусив – ані звуку. Досить важкий. За розмірами як книжка великого формату. Папір полетів геть, і мої очі впали на щось дивовижне. Я розкрив альбом і почав повільно гортати, роздивляючись кожну світлину. Бачив, що Уляна чекала на мою реакцію, звузила очі і спостерігала за моїм обличчям. Що я міг сказати – в мене було відчуття, мов я тримаю в руках якийсь витвір мистецтва, не інакше.

Я був вражений. Зовсім не очікував нічого подібного. Кожна сторінка альбому була водночас живим, яскравим підтвердженням, доказом і причиною моєї закоханості в цю дівчину. Кожна світлина була нагадуванням, що треба почекати, і рано чи пізно вона зрозуміє, що навряд чи в неї буде хтось рідніше і ближче – я сподівалася на це. Я забував моргати, і мої очі запалилися і почервоніли. О, фото з нашого виступу. Гуля наприкінці зробила святкову сторінку, таку барвисту і блискучу. Знімок супер. Цікаво, чому вона вибрала саме цей? Той рідкісний момент, коли ми обидва співали у мікрофон, дивлячись одне на одного. Це виглядає дуже, дуже гарно, але майже інтимно. Волоски на тілі встали дибки.

Вона терпляче чекала, але я довго не коментував, не усміхався, не піднімав здивовано брови. Можливо, моє рвучке, важке дихання і жилка, що пульсувала на скроні, сигнализували Уляні про те, що вона досягла потрібного ефекту, і навіть більше. Натягнула кожен нерв у мене в середині до такого стану, коли від одного необережного руху вони всі луснуть.

Уля вже не знала куди себе діти від хвилювання. Щойно вона різко набрала в груди повітря, щоб щось сказати, як я випередив її.

- Це найпрекрасніший подарунок у моєму житті.

Уля видихнула з полегшенням, і єдине, на що в неї вистачило сил, це спитати:

- Правда?

- Як те, що в троянд є шипи, - наша маленька гра. Як те, що трава зелена. Як те, що бегемоти сплять під водою. Ну правда ж.

Ми усміхнулися одне одному і розслаблено впали на спинку дивана. Я протягнув за її спиною руку, щоб вона могла пірнути під моє плече – так вона могла краще бачити фотографії, які я продовжував розглядати.

- В нас неймовірне життя, - зауважив я.

- Я навіть не пам’ятаю свого життя до нашої зустрічі. Мабуть воно було таким бляклим і нудним, що й згадати нічого.