Глава 4

Діма

Якось, рік тому, ми опинилися на вулиці у розпал урагану. Це був також травневий вечір, і розпочинався він як звичайнісінький, тихий і ласкавий, як завжди. Все було всипано пелюстками жасмину, який повівав своїм ароматом час від часу з дотиком легкого вітерця. Ми не поспішаючи поверталися з занять у школі програмування, і на цей раз розмова зайшла про влучність, з якою в Уляни були проблеми. Я трошки кепкував з неї – ну як це, не попадати у кільце на баскетболі, стоячи саме перед ним? А як вона кидала мені записки на уроках, то взагалі окрема історія, яка, на щастя, вже в минулому. Бо нас, невгамовних, знову посадили разом, адже наше тимчасове розлучення більше заважало бідолашним вчителям та процесу навчання, ніж активне сидіння за однією партою.

Улянка виправдовувалася тим, що немовби не встигала за своїм тілом, яке все росте і росте, а вона вже метр сімдесят п'ять. «Руки-ноги наче не мої, мов мені їх пригвинтили».

За веселою розмовою і жартівливим глузуванням ми не помітили, як різко посилився вітер, як наелектризувалося повітря, як раптом потемнішало. Коли я, розповідаючи якусь історію, розвернувся на сто вісімдесят градусів, і порив вітру збив з мене кепку, ми нарешті звернули увагу на величезні темні хмари, що насувалися на нас зі страшною швидкістю. Уляна аж зробила крок назад, бо не очікувала такого подуву і не готувалася пручатися стихії. Я підібрав кепку, і ми припустили щодуху.

Вмить стало темно – хмари наздогнали вечірнє сонце. У дворах ще залишалися люди, які спостерігали за неминучим наближенням грози, та всі вони сховалися у під’їздах з першим спалахом блискавки, і тишу одразу прорізав моторошний гуркіт. Вітер підганяв нас, та хмари все одно були швидше. На голови та спини впали великі краплини. Кілька будинків, і ми були б у мене вдома, але ми ніяк не встигали. Я схопив Уляну за руку та затягнув під козирок найближчого під’їзду. Злива з грозою з люттю обрушилися на місто.

Я нашвидку зателефонував матусям, які в цей час були разом у Вишняків, тобто в Уляни вдома, та сказав, щоб не хвилювалися. Обіцяв перечекати бурю та повідомити, коли дістанемось дому.

Ми стояли пліч-о-пліч хвилин десять, не вимовляючи ні звуку, поки я не помітив, як Уля тремтить чи то від жаху, чи то від холоду, бо ми були одягнені у футболки та шорти, а ураганний вітер та струмені води, що відскакували від асфальту, сходів та стін робили свою мокру справу, як ми не притискалися до дверей.

- Замерзла? – я не на жарт розхвилювався. Мабуть, варто було одразу подзвонити комусь у домофон та зайти у під’їзд, та ми як приклеєні дивилися на цю бісову грозу.

- Та є трошки, - відповіла подруга. – Не хвилюйся, це терпимо, дотягну до кінця бурі. Майже літо надворі.

Натомість я вирішив не чекати, коли буря заспокоїться, і згріб Уляну в обійми, сховаючи її всю в кільці своїх рук та зігріваючи своїми грудьми. Я почав співати різні пісеньки та легко розгойдувати дівчину в такт; вона підспівувала та сміялася. Не знаю, як вона почувалася, та я чомусь відчував ніяковість, і наші імпровізовані танці мені допомагали. Коли дощ втихомирився на деякий час, ми вирішили бігти. Просвіт був зовсім невеличкий, і хоча вітер досі ламав гілки, які тут і там сипалися зверху, а грім продовжував гуркотати, все одно можна було спробувати прорватися.

Вже на підході до потрібного двору буря зайнялася вдруге. Я обігнав Уляну на кілька метрів, бо хотів швидше відчинити двері і впустити її всередину, аж раптом почув неприємний тріск десь над головою. А коли озирнувся, на свій жах побачив, як від тополі відкололася частина – товстезна гілляка, що сама зійшла б за стовбур. І впала вона акурат за спину Уляни, яка бігла за мною стрімголов. Гілки вдарили подругу по ногах і немов втиснули її в асфальт – колінами і долонями вона боляче приземлилася на дорогу. Все сталося за одну секунду, а розтягнулося у свідомості наче побачив фільм жахів. Ні, від цих фільмів ніколи не буває по-справжньому страшно. Так що аналогія погана.

Я завис тільки на мить. Вся кров зникла з мого обличчя, мені стало фізично дурно. Я приблизно розумів, що щойно могло трапитися, але погнав усі думки геть. Стрімко підійшов до Улі, витягнув її з-під гілок, обняв рукою за плечі та завів у під’їзд.

Як шкода, що мами не було вдома. Вільною рукою аж вчепився собі у волосся від досади.

Спочатку я вирішив відправити Уляну в душ. Ясно, що вона була у шоковому стані – дивилася широко розплющеними очима, але кудись в порожнечу, та майже не реагувала на мої слова. Тому мені довелося роздягнути її до білизни.  Далі я налаштував воду, щоб Уля зігрілася, але не обпіклася. Ніяких думок, тільки дії, дії, дії. Все потім. Повагався, але в останню мить таки розпустив її волосся. Воно впало на спину довгими та темними від вологи змійками, і моя шкіра покрилася мурашками. Коли подруга вже приходила до тями за душовою фіранкою, я зміг подбати про себе. Мої руки тремтіли, і самого всього колотило. Я підійшов до завіски та прислухався. Тільки б відповіла.

- Як ти? – тиша. – Гулю? Як ти?

- Вже краще, - ледь чутно промовила вона і відкашлялась – мабуть, голос зрадив.

- Добре, то я на хвилинку вийду. Скоро повернуся. Грійся!

Я з якоюсь надзвичайною швидкістю звільнився від свого намоклого одягу та енергійно розтерся рушником, відшукав чисті речі для себе та Уляни.

Коли я повернувся у ванну кімнату та покликав Улю знов, вона вже сиділа та плакала. Що ж, це прогрес, стадія змінилась. Я вимкнув воду, накинув їй на плечі великий рушник та обгорнув як дитину. Уляна була вся поникла та в’яла. Я взяв її обличчя у долоні та змусив подивитись на себе.

- Гулю, ось одяг для тебе, - я вказав на пральну машину, де все залишив. – Переодягайся і виходь. Гаразд? Нам ще треба твої рани зализати.

- Гаразд, - Уля кивнула.

- Я чекатиму на кухні.

Я ще кілька секунд дивився на неї, а потім легко доторкнувся губами до її скроні і пішов.