Глава 3

Уляна

Діма навідався о першій. Я сама відчинила двері, а він стоїть з хитрою усмішкою та піднятими бровами - що там вже задумав? Я віддзеркалила його вираз обличчя. Без зайвих слів пропустила хлопця всередину, захлопнула двері, а потім повернулася до нього та нарешті міцно обійняла:

- Вітаю, друже, - просто сказала я.

Іменинник ще сильніше стиснув мене та не випускав, поки не запищала.

- Взагалі-то я прийшов по свій подарунок! – безсоромно випалив Діма, відсторонившись, і стало зрозуміло, чому він мав такий лукавий вигляд.

Я примружилася і затараторила:

- Дорогенький, я тебе дійсно вітаю від усього серця, але невже якійсь подарунок – це все, що тебе хвилює? Хіба сьогоднішніх подій тобі буде замало? Ти станеш зіркою, друже мій! І все завдяки мені! А ти тільки про матеріальне думаєш…

- То ти не підготувалась? Знаєш, Гулю, я іноді жалкую, що в мене тільки одна подруга, бо кожен рік отримую тільки один подарунок. Тобі не здається, що це несправедливо? Я заслуговую на більше, - самовпевнено заявив Діма.

- Облиш, ти завжди отримуєш надто багато, - хмикнула я і прийнялася легенько штовхати його в спину. – Ну, ходімо вже.

Поки йшли до кімнати, Діму встигли розцілувати та потиснути йому руки. Мама відзначила, як він виріс, мов не бачила його вчора, і всі дружно засміялися. Потім батьки побажали моєму другу багато всякого різного та подарували йому рюкзак мрії. Ось, хай не каже, що його, бідолашного, обділяють!

У кімнаті першим ділом іменинник завалився на ліжко та мирно заплющив очі. Я, звичайно, розуміла, що Дімі страх як цікаво. Тим не менш я вирішила трошки помучити друга, та не спеціально. Мені здавалося, що найкращий час для вручення альбому – це вечір. Тим паче мама зробить ще один знімок, який має бути на сторінці вже сьогодні.

- Не страждай, буде тобі подарунок.

- Я і не сумнівався, - відповів Діма, навіть не змінюючись на лиці.

Дивлячись на Діму, ніколи не можна бути впевненим, про що він думає або що відчуває. Ще кілька місяців тому ця його суперздатність мене смішила та шокувала у хорошому сенсі, а зараз все частіше лякає. Я не звикла, щоб він ховав свої справжні емоції від мене.

- Тільки ввечері, після виступу.

Він продовжував сумирно лежати.

- Чому це?

- Тому що я збираюся прокачати твою силу волі. Все тобі потрібно ось тут і зараз. Більше не вийде! Хоча б у 16 років ти маєш зрозуміти значення великого слова «ні».

- Зараза мала, - він таки ледь помітно усміхнувся. Не пішов ритися у моїх речах, ці дурниці вже із дитинства.

Насправді я вже давно спостерігала за ним і намагалась навчитися цього мистецтва – бути холоднокровною. Тримати обличчя, щоб ніхто не міг здогадатися, що відбувається всередині. Це мене заворожувало. Людина, яка вміє так контролювати свої емоції здавалась мені непереможною, такою сильною, що їй все до снаги. Логіка дуже проста – якщо ти не показуєш іншим, що тебе хвилює, то вони не зможуть тебе зачепити.

Діма досяг певних вершин у цьому вмінні. Він майже ніколи не здавався розгубленим чи збентеженим. Злість виражалася тільки міцно стиснутими щелепами, я не чула від нього підвищеного тону. По його погляду неможливо було прочитати, цікавить його дівчина чи ні. Він був ввічливим та доброзичливим, поблажливо посміхався своїм нескінченним фанаткам, але вони завжди йшли від нього ні з чим. Навіть якщо з ним траплялося щось неймовірне та чудове, він реагував дуже стримано. І через свою врівноваженість Діма здавався старшим, ніж він є. Та і статуру мав відповідну.

Але ми росли разом. День за днем були поряд, і це перевтілення зі звичайного, веселого та смішливого хлопчини у цього серйозного парубка відбулося на моїх очах. Тому я мала деякі переваги – іноді я добре розуміла, що ховається під його маскою. А іноді, нажаль, ні.

Я намагалася збагнути, коли з моїм другом сталися ці метаморфози. Мабуть, найбільше він змінився за останній рік, хоча все могло розпочатися і раніше. Мене гріло тільки те, що зі мною зазвичай він був щирим. На відміну від чужаків, я часто чула його сміх та бачила бісики в очах. Він розповідав мені, що його злило або турбувало. Показував мені тренажерку, в якій відводив душу кілька разів на тиждень. Неможливо душити емоції без шкоди для здоров’я. Тому він шукав шляхи, щоб виплескувати свої переживання. Щоб не вибухнути раптом.

Я не була згодна тільки з одним. Я вважала, що стримувати радість – це злочин. Кому це нашкодить? Та у школі програмування всі плювати хотіли, що в нього постійно найвищі бали і що його хвалять на кожному занятті. У Діми таке обличчя, мов йому самому до лампочки, а після занять мені розповідає, який він щасливий, що в нього добре виходить, та тут же про майбутнє мріє. Ну а я, наприклад, радію як шалена в ту саму мить, коли щось хороше трапляється, не відкладаючи. А мій красунчик тільки очі закочує. Нехай закочує. Я майже впевнена, що він обожнює в мені цю відкритість та безпосередність. А сам, дурник, собі такого не дозволяє.

- Ти не проти, якщо я здрімну трошки? Щось я так втомився.

- Пізно запитувати. Ти вже зайняв моє ліжко, і не думаю, що я в змозі вигнати з нього такого велетня.

- Я можу посунутися, йди сюди.

- Я сьогодні виспалась.

- Ти. Нестерпна. Зануда.

- Я просто не очікувала, що ти вже не можеш заснути без дівчини під боком. Тобі тільки шістнадцять стукнуло чи я помиляюсь?

- Не без дівчини, а без тебе, - пробурмотів він сонно.

Я захихотіла. Діма осоловілими очима подивився на мене, і теж залився сміхом. Який же приємний сміх – мов музика. Нехай каже усілякі дурниці хоч щохвилини, лишень би чути його частіше.

- Вибач, я не мав на увазі нічого поганого, - зміг вимовити він, ледве заспокоївся.

- Та нічого, я знаю.

Його слова, навпаки, мені надзвичайно сподобалися. Рада чути, що він не бачить у мені потенційну дівчину чи щось таке. Я ж правильно все зрозуміла? Для мене це була слушна нагода, щоб зізнатись, який він дорогий для мене у правильному сенсі. Особливо після безглуздої розмови з мамою. Тому я, не зволікаючи, сіла поряд із ним і додала: