Глава 2

Уляна

З роками у місті не лишилося жодного цікавого куточка, де б не ступали наші ноги. Залежно від настрою ми відвідували спокійні та безлюдні місця, щоб побазікати чи поміркувати в тиші, або гуляли на затишному та популярному Садовому бульварі, де одна кав’ярня зміняла іншу, приманюючи гуляк не тільки чарівними пахощами, а ще привабливим виглядом рубінових бегоній та строкатих пеларгоній, тендітних бальзамінів та гортензій. Брукована вулиця нагадувала сад, в якому замість птахів співав майже справжній оркестр із різноманітних інструментів та лунав хор солодких, приязних голосів.

Ми обожнювали цих музикантів.  Кружляли біля лав, вичікуючи, коли якась звільниться, а потім сідали та уважно слухали, мов на концерті. Дімі більше за інших сподобалась бандуристка. Коли ми вперше почули гру молодої дівчини, то були зачаровані її талантом та ніжністю звуків інструмента. Я тоді дістала телефон та почала знімати відео, і щойно бандуристка помітила це, як одразу зашарілася та сором’язливо промовила:

- Тільки нікуди не викладайте, будь ласка. Я сьогодні перший раз тут граю.

Ми погодились, але поспішили запевнити її, що виходить в неї блискуче. Виявилося, що її звуть Кароліна і вона студентка. Того вечора ми проводили нову знайому до гуртожитка, і Діма розповідав їй, що грає на гітарі, мов хотів справити враження та показати, що в них є щось спільне.

- Так, так, Діма теж колись зіграє на Садовому, - захотілося мені чомусь підколоти його.

- Це справді крутий досвід! – схвалила бандуристка.

Друг тільки стримано усміхнувся, відвернувшись. Він грав вже кілька років, але для себе, тренувався та вивчав нові пісні в зручному для нього темпі.

- Мабуть наступного року. Але я не співаю. Гулю, доведеться тобі!

Негідник маленький! Я прийняла правила гри.

- Із задоволенням! Якщо ти, Кароліно, обіцяєш прийти і підтримати нас, - нарешті я примірила на себе роль «другого пілота».

- Буду у першому рядку, зайченята! – мило посміхнулася красуня.

Діма тільки очима блимав, бо сприймав це за жарт, а ми вже йшли та обговорювали музичні смаки.

Невдовзі ідея на один вечір стати вуличними музикантами так мене захопила, що я замучила нею Діму, і він погодився. Як завжди.

***

Субота почалась з невеличкого хвилювання, яке я відігнала аргументами холодного розуму. По-перше, ми збираємось це зробити для свого власного задоволення, по-друге, ми багато працювали, щоб все пройшло як треба. А цей неспокій... То просто від довгого очікування.

Батьки разом готували сніданок. На маминій сковороді підрум’янювалися сирники, а тато чаклував над вафлями, він любив солоденьке. Пахощі виманили мене з ліжка, я приєдналась до батьків і почала заварювати чай.

- Як твій альбом? – спитала мама.

- Я закінчила! Фантастичний, як на мене, - я гордо усміхнулася, задоволена результатом.

- Залишила містечко для сьогоднішній світлини?

- О, там ще вистачає порожніх сторінок. Сподіваюся, в нас попереду ще багато цікавого, - мрійливо відповіла я.

І знов воно. Це незрозуміле мені переглядання. Щось останнім часом батьки дивно поводяться, коли мова заходить про наші з Дімою взаємини. Мама якось нервово всміхнулася та відвернулася.

  - Не знаю, що вас потішило, але ми справжні друзі і залишимося ними назавжди, - кинула я роздратовано.

- Авжеж, доню, та ми не сумніваємось, -  тут же запевнила мама і смикнула плечима, знову глянувши на тата. Трясця!

Я сприймала дивну поведінку батьків, натяки та переглядання дуже болісно. Мов зі сторони я здавалася їм закінченою ідеалісткою, а моя віра в дружбу прирівнювалась до віри в єдинорогів.

Після певної емоційної відстороненності Діми від мене я почала часто думати про дружбу взагалі, про те, чи завжди вона проходить з часом, або існує шанс зберегти найліпше, що може бути у світі. Крім того, в мене були і інші причини перейматися, а саме особистий досвід моєї мами, про який я знала лише те, що колись вони з дядьком Кирилом, Діминим батьком, були кращими друзями. А потім щось трапилось, чи посварилися вони, чи ще щось – мама про це не хотіла розповідати. Як слухняна дочка я не стала допитуватися, бо п’ять років тому, коли відбулася ця розмова, мене це взагалі не хвилювало. А тепер даний факт не йшов у мене з голови, і я боялася накрутити себе до тривожного розладу.

Мої міркування перервала мелодія телефонного дзвінка. Це телефон тата нагадав про себе із сусідньої кімнати, адже слово «вихідні» було для татуся скоріше з іноземної мови, може колись і чув, але наразі воно застрягло десь на околицях пам’яті. Все його бізнес з виробництва будматеріалів. Мабуть знов проблеми з поставками. Він вийшов з кухні і залишив мене наодинці з мамою і моїми сумними думками. Дарма... я більше не могла мовчати.

- Мамо, можна тебе спитати, чому ви з татом постійно переглядаєтесь, коли мова заходить про нас із Дімою? Що не так?

- Рибко, не вигадуй, - спробувала відмахнутись мама.

- Ні, стоп. Я не вигадую, - хоча загалом я була непроблемним підлітком, зараз я увімкнула всю свою впертість, а ще десь уїдливість знайшла, але це виключно від її ухилень. – Якщо ви з дядьком Кирилом колись припинили спілкуватися, це не означає, що у нас буде так само.

Мамине обличчя було доволі промовистим – вона явно засмутилася, що я заговорила на «заборонену» тему, та ще і таким колючим тоном. Я немов битого скла між нами розсипала. Тільки мене вже було не зупинити.

- Знаєш, мене в холодний піт кидає, коли я думаю, що це може раптом зникнути. Що після такої неймовірної дружби через багато років ми зустрінемось знов, опинимось в одній компанії… Тільки поводитись будемо мов чужі. Мов зовсім немає кумедних і щемливих спогадів, спільних жартів, мов ця людина не значила для мене колись так багато… Робити все, щоб навіть в одній кімнаті ненароком не залишитись наодинці… Що ж мало такого статися, щоб… - і я нарешті підняла на маму схвильований погляд.