Глава 1

За два роки до подій у пролозі...

Уляна

Гроза набирала силу, і в мене мурашки бігли від того, з якою шаленою міццю вітер жбурляв потоки води у віконне скло.

У кімнаті горіла тільки настільна лампа, а я влаштувалася на ліжку, закинувши ноги на стіну. Втім, я не могла довго залишатись в одній позі – від жахливого гуркоту я здригалась і металась, не знаходячи собі місця.

Мама пропонувала повісити штори блекаут, але спалахи блискавок лякали мене значно менше, ніж гучні звуки, що за ними слідували. Тому я відмовилась – краще буду готовою морально, що через… один, два, три, чотири… загримить.

- Я тут, - почувся тихий, трохи хрипкий голос мого найкращого друга.

Голос пролунав з динаміка телефона – час вже був немалий, тому Діма давно пішов додому. Він крутився як білка в колесі – навчання, улюблене хобі – програмування, тренажерка тричі на тиждень, а «завдяки» мені ще і на гітарі довелося грати частіше, ніж міг собі дозволити. Зараз він доробляв на замовлення якусь примітивну, як він сам казав, гру чи то на винищення равликів-вбивць, чи на збір полуниць-втікачок. Родзинка в тому, що героїнею, яка рятувала світ від нещасних слизняків, була дівчина замовника, і там всюди блимало її личенько з кумедних фотографій, якими хлопець забезпечив Діму. Оце я розумію креативний підхід.

- Як там твої равлики?

Варто мені було просто чути Дімин голос чи знаходитись поряд нього, я забувала про непогоду і всі страхи.

- Надто повільні, щоб когось вбити.

Я всміхнулася.

- Все правильно, вони ж равлики.

- Тьома просив саме равликів. Так що зараз ми їх прискоримо. Треба перемалювати, будуть їздити на скейтах, - Дімі подобалося, коли все логічно.

- Чудова ідея.

Знову гримнуло.

- Як ти там?

- Добре. З тобою не страшно.

- Я в трьох кварталах від тебе.

- Ні, ти поруч.

Я подивилася на річ, яку весь цей час тримала в руках. Це був фотоальбом, який я сама оформила та заповнила. На обкладинці красувався шматочок нічного міста під місячним сяйвом. Дві багатоповерхівки, і у кожній світилося тільки по одному вікну. Коли півроку тому я побачила цей фотоальбом у книжковій крамничці, не втрималась. Ці два вогники немовби передавали суть, символізували зв’язок між нами, який не переривався ані на відстані, ані зі зміною часу доби чи пори року. Я відразу вирішила зробити Дімі подарунок, бо перед тим випадково знайшла на маминому комп’ютері папку з нашими світлинами. Адже вона фотографувала не для того, щоб гарні кадри перетворювалися на бездушні мегабайти? Так що я вдихнула в них життя.

Я казала собі, що минуле, яке в нас було, яке ми вже маємо (а це п’ять років, на секундочку – не багато, але й не мало) – не менш важливе за теперішній час. Щасливе, безхмарне, незатьмарене сварками і образами минуле є нашою міцною скелею, що не розколеться, не обвалиться і не поглине. Тому ми можемо продовжувати будувати на цьому фундаменті нашу дивовижну дружбу. Мені хотілося думати, що ці спогади у майбутньому можуть надати нам сил, сміливості, рішучості і мужності для втілення будь-яких планів. Ось подивиться Діма на знімок з чотирилистниками конюшини, які ми шукали півдня, відкинувши безліч кривеньких «страшків» і знайшовши ідеальні, маленькі та акуратні, то відразу згадає, яким наполегливим може бути. Або фото на величезному в’язі. Нас ледве видно з землі, так високо ми забралися, ну і фотографія змазаною вийшла, бо в мами руки тремтіли від жаху, що ми впадемо звідти. Але одне діло залізти, а зовсім інше – спуститися вниз. І Діма безстрашно і благополучно це зробив. На цьому історія не скінчилася, бо я залишилася нагорі з кривою посмішкою і вперше в житті боялась поворухнутися. Тоді Дімочок піднявся знов і допоміг мені злізти, вказуючи, куди мені ступати, коригуючи кожен мій рух. Потім ще сказав, мавпеня таке, що я найсміливіша Гуля у світі. І це зовсім не комплімент, а справжнє кепкування, бо він часто казав мені, що я одна така Гуля, і немає більше жодної такої у світі.

Улею-Гулею він прозвав мене за мою зачіску, бо я звикла скручувати своє довге хвилясте волосся у такий собі помпон на потилиці. Що поробиш, якщо це дуже зручно. Взагалі я не пацанка, але і не панянка. Щось середнє. Світленька, бліденька, довгов’яза. Нічого вартого уваги. Тому я ніколи і не намагалася виділятися.

А от Діма… Він у нас красунчик. Високий, статний і мужній, і це в шістнадцять! Які, до речі, йому виповняться тільки завтра. Темноволосий, кароокий. Дівчата йому проходу не дають. Але він серйозний, непохитний, недосяжний.

І я не знаю, радіти цьому, чи ні. Бо я здогадуюся, хоча і не впевнена, чому, а точніше, через кого він такий неприступний. І через неї я боюся врешті-решт опинитися на другому плані. Це безглуздя, чудово розумію, бо я його до себе прив’язати не можу, і це життя. Але як маленька дитинка хочу тупнуть ніжкою і нагадати «ти обіцяв мене не кидати».

Я так мріяла ніколи – ніколи! – не сумніватися щодо міцності нашої дружби, але... Останнім часом щось таки змінилося. Я навіть собі не могла пояснити, що сталося. Він як і раніше був милим і турботливим, допомагав мені у всьому, жартував, ми проводили разом купу часу і не сварилися. Та іноді в мене виникало відчуття, що Діма почав закриватися від мене. Він вже не був на сто відсотків таким же відвертим, як колись, наче мав якісь таємниці і захищав мене, щоб не робити боляче. Я раз за разом намагалася  вивідати правду, та мій друг так майстерно ухилявся, що в мене не було жодного шансу. Знов я відчула щемливий біль у серці. В мене не було більше друзів і взагалі настільки близьких людей, окрім батьків, звісно.

- Ти пам’ятаєш, як ми зустрілися? – порушила я тишу, яку сама утворила, занурившись у думки.

- Це ж було вічність тому, як я можу це пам’ятати?

- Дімо.

- В парку. Ти насипала мені в каптур горіхів, і мені на голову стрибнула білка. Незабутні враження, знаєш.

- І ти навіть не поворухнувся. Я тоді подумала, що з тобою можна і в розвідку, і банк пограбувати, і кудись на Еверест вилізти.