5.

На могильнику Шарам діяв впевненено та швидко – розвів багаття ,провів навколо нього захисне ,як гадала собі Жива , коло .

– Досить ховатися . Якщо залишишся там, не доживеш до світанку.

Жива зніяковіло вийшла з тіні до вогню, намагаючись вдавати суворий та гордовитий вигляд .- А вона ж могла заприсягтися ,Шарам навіть ні разу не глянув в її сторону !!!

– Марно переграти долю… – тихо мовив Відьмак – Плете вона своє мереживо, і що сплетене – смертному не переплести … Будь насторожі – гості незабаром прибудуть…

Орден славен своїми стежниками, тож не дивно, що факели й рев збуреної юрби невдовзі розітнули могильну тишу гробовища. Попереду сунули лицарі в залізі, а за ними, розхоробрившись, тягнувся натовп поселян: хто розмахував сокирою, хто – ножем, а хто – простим ціпом.

— Смерть відьомському поріддю! Смерть служителям Темряви! – ревів він, хоча Живі здалося, що в ньому було більше страху, ніж відваги.

Шарам сидів на чорному, холодному камені – непорушний, немов одна з кам’яних фігур некрополя. Він не рухнувся, навіть коли натовп підійшов зовсім близько,шепочучи,щось тихо про себе.

Туман повз між могильними хрестами обтікаючи потріскані камені. Краплини дощу моросили по плитам. Але ні туман, ні мряка, ні сама ніч не наважувалися перейти палаючу межу білогарячого кола… Юрба, що хвилину тому поривалася вперед, призупинилась. Дехто почав озиратися через плече, ловлячи на собі недобрий погляд . Навіть лицарі Ордену, закуті в метал, зупинили коней за кілька кроків від межі.

Каміння полетіли у бік мага, але падали , не долетівши – ніби їх кидали кволі дитячі руки. Чи то від дурного молодецтва,посиленого міцною медовухою, чи то від страху, кілька відчайдухів рвонули на мага з піднятими сокирами. Та вбігши в коло, спалахнули смоляниками , зотлівши вмить, розсипавшись сірим попелом. Юрба оніміла, а Шарам навіть не ворухнувся , продовжуючи свій моторошний, тихий речитатив.

– Стійте, дурні! – Жива, що до того ховалася в тіні, кинулася навперейми, хоча все її єство волало від жаху: тікай звідси! – Ви не розумієте ! Вони не лицарі – а ґвалтівники й убивці!

– Відьмо , – гордовито вилаявся Асат. – Чорний твій язик – вирізати та згодувати псам, щоб не сміла хулити воїнів Господа!

І навідмаш вдарив латною перчаткою по обличчю. Метал розсік щоку до кістки, сповнивши рот солонуватою кров’ю. Жива похитнулася та не впала, а натомість плюнула кров’ю в пихате, скривлене обличчя. Розлючений Асат вихопив кинджал і вдарив, цілячись у живіт. Жива відсахнулася , і ніж ковзнув мимохідь,глибоко ріжучи шкіру . Затиснувши криваву рану, вона зіщулилася, чекаючи нового удару. Та не в плоть війшло лезо – криця з крицею зіткнулася – Раг випередив Пріора, блокуючи клинок .

– Зрадник! – зашипів Асат . – Відступник ! Вбийте їх!

І хоча юрба селян заклякла в переляку , лицарі,загартовані в січах, відреагували миттєво: Іраклій і Тадуро оголили мечі – і Раг не протримався би проти таких супротивників навіть хвилини. І лише тому ,що наче з-під землі , вискочив старий Богарій – сили урівнялися. Та помірятися цими силами їм не судилося. Засвистіли болти – це решта лицарів, не наважилися випробовувати долю і вистрілили у відьмака з арбалетів …

Жива обернулася і скам’яніла : три арбалетні болти прошили тіло Шарама наскрізь . І він впав долілиць ,заливши вже власною кров’ю жертовний алтар…

Твердь здригнулася. Надгробки виверталися, хрести тріскалися й падали додолу, а з могильної землі потягнулися руки покійників, підіймалися порожні очниці черепів, що тьмяніли пекельним полум’ям, сповненим ненавистю до живих. З гнило-болотного туману повільно поповзли криві, як корені засохлих дерев, кінцівки затінених страховидь. Невидимі пазури шарудили по порослих мохом могильних плитах, а голосища стенали передсмертним плачем. Блідий, немов зляканий місяць, затьмарила хмара кажанів та нетопирів, що злетіла з глибин склепів та некрополів у нічне беззоряне небо, а шелест їхніх крил ,наповнював погост тихим, моторошним наспівом .

Ніч зашипіла нечестивими голосами, сповнилася вовчим виттям, запахом трупної гнилі та смертним страхом.

Хлопи кинулися навтьоки . Дорога їх була сповнена жахних передсмертних криків, виття, стогону і тріску кісток. Подинокі душі дісталися міста: кого живим затягнули в домовину ,кого випили нетопирі ,кого оплели і затягнули в гниле багновисько , а комусь пощастило більше – миттю розірвали вовкулаки .

Пріор із кількома лицарями, тримаючи стрій, мчали до міста, розганяючи нежить сяйвом скіпетра, а особливо зухвалих – стрілами та сталлю. Тадуро, Іраклій і Богарій залишилися на могильнику , пліч-о-пліч, вправно рубаючи мертв’яків – вистачило б на невелике міське кладовище. Тим часом Раг гарячково рвав підлатну сорочку і перев’язував Живу. Майже згасле вогняне коло, хоч і небуло до вподоби невпокоєним, вже не стримувало нежить.

Билися відчайдушно: освячена сталь однаково рівно різала й гнилу плоть, і давні кістки, і слизькі мацаки. Хоробрий Тадуро загинув посміхаючись , розірваний кістяним драконом. Несамовитий Іраклій відомстив за товариша, розрубавши потвору навпіл, та тут же поліг поруч – згорівши в отруті-полум’ї якоїсь повзучої гадини. А за ним і старий Богарій віддав Богові душу. І вже лише Раг, з останніх сил відмахуючись, стримував потвориська, що прагнули дістатися солодкого, молодого дівочого тіла…

Вогняна хвиля відьмака прийшла саме вчасно – перетворивши нечисть у попіл на добрі кілька десятків метрів. Раг уже стояв навколішки, знесилений, а десятки мацаків, кігтів і кісток шкребли латну сталь добираючись до плоті .

Шарам на жертовному камені підняв руки до неба. Голос лунав грізно й урочисто:

– Радеша, Акріш, Рамалі. Божества прийшлі й боги тутешні, в чиїх руках ми й вороги наші; вас заклинаю, закликаю і молю: даруйте перемогу, а сили темряви та дітей їхніх, що повстали, скуйте жахом, холодним залізом і повним розтлінням. У ім’я Творця, усе тварне: живе, мертве й напівмертве – я прирікаю в жертву богам Пекельної Безодні і молю замкнути в її надрах темні раті, слуг їх і себе самого разом із ними. Своїм життям і кров’ю скріплюю цю клятву!