4.

Багато чого явилося Живі в тому вогняному мареві – такого, що потім являлося в жахних снах і що воліла забути… Бачила, як їх із подругою перехопили вершники Ордена. Як привезли до забутого, проклятого капища, де тріснутий жертовний камінь досі беріг тінь давніх ритуалів. Бачила, яка страшна доля спіткала Огнену – подругу її серця. Як осквернив і вбив її Унмата. Як кров стікала на порепаний від віків жертовник. Скривавлене тіло ,що лежало на чорній плиті. Як розколовся некрополь – і винесли з нього те, що не мало потрапити до рук людських. Як її саму, напівживу, безпам’ятну, везли до міста. Як ледь не стала причиною оружної сварки між Іраклієм і Рагом, коли іскри божевілля спалахнули в очах молодого сквайра, узрівшого безтямне тіло…

– Вчинене найбільше зло з найгіршого – у зурочний час, – сідлав чорного, як смола, жеребця Шарам. – Кров цнотливиці та осквернене сім’я, замішане на древніх темних чарах, пролилося на жертовищі, де було скуте Зло, настільки давнє й могутнє, що старі гори були юними, коли воно вже бродило тлінним кістяком… Чорномаг, розіп’ятий орденцями, сказав не все. Як отруйний стилет – згубна напівправда, бо не відразу розпізнаєш трунок. Ніби все вивідав інквізитор: коли, де і як зняти печать, як отримати Скіпетр – а з ним і безмежну владу. Та зі мстивим сміхом у пекло пішла темна душа, приховавши, що злам печатки відкриє Пекельний Виворіт.

– Пекельний Виворіт? – жахнулась Жива, сідлаючи кобилу. – Це ж страшна казка, якою неньки та бавиці лякають малих неслухів.

– Проклятий Ліс – межа, що оточує Сірі Драговини, протягнені на сотні миль. Він став кордоном, брама якого зачинена Скіпетром, що зупинив Древнє Зло, яке вийшло з Вивороту. Колись там були багаті й квітучі краї з десятками міст. Ніхто не знає жахної долі тих жителів. Лише уривки оповідей від збожеволілих некромантів, котрі мали дурість і лиху вдачу пройти тим сірим краєм, вижити – і не зійти з ума, слухаючи посмертні жалібні стогони неприкаянних душ.

– Маємо зупинити це! – запротестувала Жива. – Не можна просто тікати!

– Тікати не тільки можна , а й потрібно. Ще й швидко, – зіронізував Шарам, застрибуючи на коня. – Згадую: зранку хтось ще палко хотів їхньої смерті.

– Тобі байдуже, що загинуть невинні?! Старі, жінки, діти?!

– Немає невинних. Весною сіє господар, а восени жне лише те, що посіяв. І ніяк інакше, – відрізав відьмак. – Я живу за Істинними законами – мені немає діла до страстей людських та їхньої моралі.

Жива ненависно глянула на відьмака й вихопилася в сідло. Від різкого руху медальйон, схований на її грудях, вислизнув поверх свитини.

Відьмак рвучко зупинив жеребця біля неї й взяв у долоню медальйон — у формі зубчатого півмісяця.

– Звідки він у тебе? – глухо промовив, пильно роздивляючись.

– Мама все життя біля серця носила, – буркнула роздратовано Жива, ховаючи знову. – А вмираючи, віддала мені. Сказала не знімати ніколи – могутній то оберіг. Любов, що захистить від будь-якого зла.

Відьмак застиг нерухомо. Живі стало лячно – настільки грізним і зловісним було це мовчання.

– Лише вища магія закриє печать. Жертви і Крові, – дивлячись крізь неї, відсторонено мовив Шарам.

– То їдьмо… – почала дівчина.

– ТИ ЇДЕШ ГЕТЬ ! Забираєшся звідси і скачеш галопом, не зупиняючись, доки кінь не впаде! – гнівним крижаним голосом відрубав Шарам. -А спробуєш за мною – оберну в гадину повзучу!

Він зло уперіщив кобилу юнки – так, що та рвонула по стежці скаженим галопом…