3.

Після всіх потвор – упирів, гнилотілих мерзот, напівзотлілих мерців та іншої нежиті, яка являлася їй дорогою до Чорного Замку, – Жива була готова побачити будь-яке демонічне поріддя, котрого й людська уява не зліпить. Та на диво, чорний маг, виродок пекла, мав просту людську подобу. Навіть більше: коли б не широкий рубець, що спотворював ліву частину обличчя, його можна було б назвати привабливим, хоч і суворим чоловіком у силі літ.

Він спостерігав, як вона під’їжджала, з ледь помітною іронічною посмішкою.

– Рідкі душі проходять магію «зерцала». Або відречені старці… або вої, що звикли дивитися самій Кістлявій у порожні зіниці… або ті, кого веде велика любов чи чиста ненависть… Хоча, зрештою, — він примружився, – це дві сторони однієї монети.

– Хто ти, діво? – Такий погляд вона бачила лише в батька – жорсткий, твердний і добрий водночас.

– Я – Жива. Донька сотника і Ради, – твердо відповіла і вона.

Їй здалося на мить, що рубець мага ледь здригнувся.

– Кажи, Живо, донько сотника й Ради, що привело тебе до мене, – процідив сухо.

– Хочу бути твоєю ученицею, – з викликом сказала вона, але в кінці голос зрадницьки затремтів. – Хочу, щоб усі вони повиздихали! Щоб кожен страждав перед смертю! Хочу вбити їх усіх!!!

– Даремно втратила час, донько сотника, – беземоційно мовив він. – Печать зламано. Можеш вважати їх уже мертвими.

Вона застигла, не розуміючи.

– Молись за швидку, милосердну смерть для них . Бо те, що на них чекає – набагато гірше. – Шарам дивився на неї майже з жалем, холодним, відстороненим, – А поки за Звичаєм Гостини – обов’язок мій дати подорожньому ,навіть якщо то ворог беззбройний – води, хліба та перепочинок. А ти мені не ворог, донько сотника.

Він кивнув у бік маленької хатини, обплутаної живоплотом і виноградними батогами, що якимсь чудернацьким чином постала замість марева похмурого чорного замку – з черепами, обвислими кістяками та химерними тварюками, і, не чекаючи відповіді, пішов стежиною до будиночку.

– Шарам,я не відступлюся ! – крикнула вона вслід. Шарам не оглянувся ,йдучи далі. І трохи постоявши розгублено ,вона направила кобилку стежкою услід за ним…

– А як же ті потвори, що чатують на гостей на дорозі до вашого порогу? За яким це Законом Гостини? – зухвало, майже нахабно кинула Жива, жадібно налягаючи на гарячу страву. Притлумлений страхами та тривогами голод раптом проявився у всій силі – мабуть, з’їла б і жаб’ячу зупу чи гадюче вариво, що, як пліткували, їли відьмаки… Та чорномаг, як виявилося, мав цілком людські смаки: сирно-овочева юшка з духм’яними травами – мамин смак з дитинства…

– Точнісінько як твоя мати, – мов читаючи думки, криво всміхнувся Шарам. – Така ж гостра на язик і дурнохоробра.

– Звідки ви знали мою маму? І нічого, вона не дурна!- образилася юнка.

Ігноруючи питання і ніби не помічаючи обурення, він продовжив:

– Те, що ти бачила,- магія “Зерцала”. Воно лише відображає те, що людина носить у собі.

Тіні, жахи… Чим чорніший та глибший страх – тим реальнішими стають тіні.

А власна тінь вбиває так само певно, як лезо меча чи пазур звіра. На того, хто не має страхів, “Зерцало” не діє. Але таких у Проявленому рідко зустрінеш… Не діє й на тих, хто готовий глянути власному страхові в зіниці. Їх теж небагато… Найвірніше, страх перемагає любов. Та люблячих – все життя можна пройти і не зустріти…

– І звідки знаєте, що всі помруть? – стривожилась юнка.

Очі її спалахнули. – Я хочу знати Правду! Я хочу, щоб УСІ знали правду!

Шарам гірко-іронічно посміхнувся.

– У цьому світі, діво, “Правда” – це те, що угодне Ордену. Все інше назвуть брехнею, єрессю та підступами нечистого… Людям не потрібна інша правда; вона їх лякає більше, ніж мор чи війна.

Він на мить замовк, глянувши холодним, надто людським поглядом.

– Бачу, ти – дочка своєї матері… така ж хоробра, дурна й уперта. Не стану відмовляти чи закликати до здорового глузду – марна справа. Дивись уважно, донько сотника. Дивись і не відвертайся.

Шарам змахнув у бік вогнища, і тіні, мов живі, завирували навколо.

– Хто живе в Правді, – промовив холодно, – від того правди не сховати. Все бачить: явне й приховане, окрім Непізнанного, що лише Творець відає.Сонце й Місяць, Вогонь і Вітер, Суддя Посмертний і Дух Святий – шість свідків, що споглядають усе. Нічого не утаїти: за мурами не сховати, у темних підвалах не закрити…

Слова ніби роздмухали полум’я – воно завирувало, затанцювало навколо багряними пломенями, розмиваючи реальність, і вони ніби опинилися в знайомій господі війта. Бачачи та чуючи все, якби були присутні там наживо:

– Полювання на нечисть — справа не тільки важка, але й затратна, — пан війт має розуміти, – лагідно посміхаючись, промовив Аваріс Щедрий.

– Зрозумів я, панове, – місто все оплатить… — пробурмотів війт.

— Що ти байки плетеш? – грюкнув по столі Іраклій. – Братчики ризикують своїм життям, рятуючи ваші товсті кендюхи – всієї скарбниці міста не вистачить розплатитися!

– Ні, пане Жмудло, – лише три десятки справжніх золотих. Менше ніяк. І це ще по Божому, бо покриє тільки половину наших витрат, решту оплачує Орден, – продовжував Аваріс.

– Ще й пісні страви подають, – буркнув Тадуро. – Постишся увесь рік, думаєш, вряди-годи якогось каплуна відвідати – і натрапляєш на скнару, що нічого святого в серці не має!

– Побійтеся Бога, вже несуть! – зігнувся вдвічі війт.

– І дві бочки вина, – вишкірився Тадуро, – тільки не смій підсовувати місцевий кисляк, – братія п’є лише найкраще – іберійське вино.

Війт кивнув і кисло посміхнувся, підраховуючи в умі збитки.

Коли всі наїдки та вино були на столах, Іраклій виштовхав війта та прислугу і зачинив двері:

– Не личить грішникам бути за скромною трапезою святих братів!

– Що ми робимо, Асате, в цій глухій дірі? – відрізаючи шмат вепрятини, запитав Іраклій.