2.

Ранок наступного літнього дня скорше нагадував зимову ніч. Небо затягнуло важкими похмурими хмарами. Площа тонула у сутінках, так ,що довелося запалити вечірні лампи та факели, тьмяне світло яких кидало довгі, спотворені тіні на обличчя людей сповнених жаху ,ненависті та огиди…

Жива мовчала. Мов оніміла. Мала б протестувати – кричати, благати, доводити, що неправда, що жахливе непорозуміння… Та не мала вже ні сил, ні слів, ні віри – що, здається, пропали разом із голосом… Як у дурному сні, коли не маєш сил ні ворухнути ногою, ні рукою, ні прокинутися…Не знала, що більше зломило її: скривавлене тіло найближчої подруги, чи байдужа, улеслива мова Пріора, чи рев юрби, готової розіп’яти її. Юрби, що ще вчора була друзями, родичами, сусідами, знайомими – а тепер обернулася на біснуючий натовп, спраглий крові…

Холодний голос Пріора повільно відчеканював слова:

– Звинувачується юнка Жива, служниця нечестивого, у відьомстві, співучасті у вбивстві та зґвалтуванні дівиці Огнени…

– Смерть! Четвертувати! На вогонь! – біснувалася юрба. У Живу летіли каміння та грудки землі. Вона дивилася крізь натовп відстороненим поглядом; тіло, що раніше пекло від синців та подряпин, вже навіть не відчувало болю…

– Але святий Орден не чинить беззаконня навіть зі слугами сатани. Тому дівиця Жива буде доставлена на суд Ордену, де її справа буде розглянута – і винесений справедливий вирок.

Асат Благородний дав знак братчикам Ордену відтіснити натовп.

– Гори в пеклі, відьмо! – хтось смачно плюнув у неї. Жива підняла очі. Її наречений Микита, дивлячись на неї з відразою та огидою, підняв руку для стусана та був відштовхнутий латною рукавицею лицаря…

… Юрба давно розійшлася. Лише старий Богарій, обхопивши голову, ронячи скупу старечу сльозу, зажурено похилившись, ще довго сидів на ослоні…

Прийшла вона до тями від того, що хтось обережно витирав її обличчя вологою шматою.

– Микито?.. – ледве чутно прошепотіла, з тінню надії,що це був сон… Просто страшний сон…

– Тихіше, доню моя, – Богарій розрізав ножем пути і почав розминати її затерплі долоні. – Немає часу на балачки. Треба тікати.

Підтримуючи під лікоть, напівнепритомну, повів нагору вузькими сходами.

– Тихіше… Варта спить, споєна, але будьмо обережні.

Прокравшись до конюшні, допоміг їй сісти верхи.

– Тут склав трохи харчів, води та теплий одяг. І ще візьми, доню, – Богарій вклав у її долоню важкий, туго наповнений капшук. – Гроші. Там, у далеких краях, не матимеш нікого рідного — вони тобі знадобляться. Бо тікати треба далеко…

– Що ви, дядечку… Не можу… – спробувала повернути торбинку.

– Бери, доню, — тихо сказав він. – Старий я. Мені помирати скоро — гроші ні до чого. Rоли зустріну твого батька на тому світі, не соромно буде в очі глянути…

Жива натягнула повіддя.

– Богарію… Дякую, що ризикували життям за мене.

Старий хитнув головою.

– То не я. Один хлоп, ризикуючи шкурою, все підстроїв. Підпоїв варту, викрав ключі…

– Микита? – надія знову ворухнулася в її голосі.

Обличчя Богарія стемніло.

– Забудь того гнилика. За статки він тебе брав, не по любові. Єдина його любов — золотий дукат. Інший. Не хоче, щоб ти знала хто… Годі вже балачок.

Він прихилив її до себе, поцілував у чоло.

– Скачи. Бог най береже. Не оглядайся і не зупиняйся…

На нічному тракті Жива їхала, не думаючи про напрямок. Ейфорія втечі поступово згасала, змінюючись важкою, холодною безнадією.

А що їй з тієї свободи? Як жити без рідних, друзів? На чужині… вигнанкою… мов гнаний звір?

Сльози тихо котилися щоками. Тут не було нікого, перед ким треба триматися, бути незворушною, гордою дочкою сотника і Ради Відважної – як кликали її матір. Могла дозволити собі бути просто самотньою, переляканою дівчинкою.

Що далі? Голод? Жебрацтво? Чи стати постільною забавкою в брудному припортовому борделі?

– Ні… – прошепотіла. Це – не її доля. З глибин піднявся гострий, пекучий біль. Все втратила… Окрім ненависті і бажання помсти – і місту, і Ордену, та хоч всьому білому світу. Назвали служницею Диявола?

– То хай так і буде, – сказала собі рівним, сухим голосом.

І рвучко розвернувши коня, спрямувала в бік Проклятого Лісу. Стане Злом. Згадуючи, яке кожен хреститиметься потайки. Тою, чиїм ім’ям матері лякатимуть дітей. Як нині лякають ім’ям : Шарам – чорним некромантом, злом у плоті. Вона поїде до нього. Попроситься в учениці…

Звісно, він попросить ціну – її душу…А для чого їй душа? Тато й мама – у могилі. Єдину подругу, Огнену, – зганьблено й вбито. Наречений – зрадив. Для всіх вона вже й так відьма. Для чого їй душа? Може, її й так уже нема… Замість неї лише чорна, підсердечна ненависть…