1.

  Усі знають, що відьмине поріддя – наймерзенніше породження Темряви. Мічене її тавром, блукає воно світом, сіючи зло. Лише святі воїни Ордену Світла – останній кордон, що захищає від дітей Ночі…

Велика Клуня — невеличке містечко, останнє людське пристанище на межі Долини перед Проклятим Лісом, якщо не враховувати поодинокі хутірські садиби та тимчасові халупки відчайдухів-лісорубів, що заготовляють деревину на його околицях. І сьогодні всі його жителі – від малого до великого – висипали на вулиці, прямуючи до головної ринкової площі, що слугувала і торжищем, і радним місцем, і гулянковим майданом.

Бо було-таки свято. Навіть приїзд одного лицаря Ордену – подія, якої містянам вистачило б смакувати кілька місяців. А тут аж семеро – із самим Його Превелебністю пріором Асатом Благородним.

Ну, не те щоб зовсім сім. Можна сказати, шість із половиною, бо за чутками, які привіз крамар Бузько, сьомим був Раг – син місцевого писаря, який, як пліткували місцеві базарки, два роки тому повіявся чи то в злодії, чи то в розбишаки, залишивши статечного батька з розбитим серцем… А виявляється, тепер він поважний лицар Ордену Світла. Хоч крамар Бузько казав, що не лицар, а лише зброєносець. Півлицаря. Той, що спис та меч подає справжнім орденським рубакам…

Та місцеві молодки на те не зважали. Молодий Раг на бойовому гнідому коні нічим не відрізнявся на дівочий взір від інших лицарів. Змужнілий, у панцирній кольчузі – це вже був видний парубок, а не той сором’язливий худорлявий підліток, з якого вони раніше підсміювалися…

– Той – рудобородий, широкоплечий, з нахмуреними бровами – Іраклій Смиренний, – пояснював Богарій, старий ветеран, що з самим покійним сотником не одну битву пройшов, не один казан каші в походах з’їв. – Скромний та тихий у молитві, страшний рубака в бою. А отой, що в простій потертій броні й у сірому залатаному плащі, – Тадуро Подвижник: крепкий чоловік, вартий десятьох.

– Богарію! А що то за красень такий, у білих латах? З очима, як волошки, – правдивісінько панна на вроду, – засмикали його молоді сусідки. – Ти дивись, Малено, як на тебе глянув, як кіт на сметану! – обидві пирснули зі сміху.

– Тьху на вас, балакухи, – удавано розсердився Богарій. – То ж Унмата Непорочний — славний і в січі, і у своїх обітницях. На жінок не те що не задивляється – обходить стороною, і навіть не сяде там, де хоч тінь молодиці на лаву впала. Хіба окропивши те місце святою водою, як ніде більше примоститися не буде.

– А отой у чорних латах, — втрутився крамар Бузько, – шановний Аксентій Невтомний. Явив милість стати в нашій господі на нічліг, минулого року виконуючи місію Ордену.

Народ вибухнув веселим гомоном – дітвора кинулася підіймати мідяки, які один із лицарів, проїжджаючи, кинув у натовп.

Пізнаєш пана по халяві, – пригладжуючи вуса, посміхнувся Богарій, – а по руці, що даяння чинить, — великодушного лицаря, Аваріса Щедрого…

Жива, сповнена дитячої цікавості, протискалася крізь натовп ближче до процесії, намагаючись не впустити жодної дрібниці. Лицарі проїжджали повз, поблажливо всміхаючись юрбі. Останнім їхав Раг – здається, когось шукав поглядом – на мить їхні очі зустрілися. Зброєносець збагрів і, стиснувши губи, з погордою відвернувся вбік. Та вже за хвилю мило всміхався пишногрудій Морені, дочці мельника.

Живі на мить забажалося плакати. За що ця зневага в його очах? Що вона йому учинила? Вони майже й не зналися. Лише одного разу Раг підійшов – хотів на свято Жнив разом піти. А вона, сміючись, кинула: «На півліктя підрости!» – хоч сама була на чотири роки менша і на три перста нижча… Хіба то привід ображатися на дівочі жарти? Їй, дочці покійного сотника, бажаній в кожному домі невістці, через вроду, а ще більше через статки, одкоша давати залицяльникам було, як віночок за водою пустити… А коли б справді любив, чи ж так легко відступився б?

Та за мить вона опанувала себе – подумаєш, чого їй за дурного хлопа, ображеного, псувати собі настрій, хай навіть і лицарем став нині… Та який з нього лицар!? Зброєносець… Прислужка, що коней справжнім воям чистить та чоботи подає. А вона нині невістка війта – першого чоловіка в місті – не абищо. Нареченого має – статного й видного; куди там тому писарчуку-зброєносцю…

– Тихо! – втихомирював юрбу війт. – Його Превелебність має слово мовити.

Пріор стояв мовчки, чекаючи, поки гомін юрби ущухне. А коли натовп нарешті змовк, осінив його перстом:

– Паство моя! Ангел небесний з’явився і наказав захистити чад моїх від підступів диявольських та чорного відьомства, порятувати душі безневинні та карати зло…