Глава 41. А де ж Оленка?

Знепритомніти я не встигла. Відчула раптом, що тяжкість із моїх грудей зникла, змогла зробити судомний вдих і підняти обважнілі повіки.

Наді мною нависав Любомир і радість заструменіла по венах. Він живий! З ним усе гаразд! Я врятувала коханого, коли він рятував мене! Я не повторила долю бабусі! Я зуміла все змінити!

Люб тримався над моїм тілом на ліктях і стривожено вдивлявся в моє обличчя:

- Рисо! Ти жива? Ціла? Із тобою все добре?

Кивнула, посміхаючись. Але тут же посмішка з мого обличчя зникла. Час уже рухався зі своєю звичайною швидкістю, і до мене не одразу дійшло, що час починати панікувати. Ми-то з царевичем живі, на щастя, а решта?

Любомир зрозумів мою стурбованість і швиденько встав, піднімаючи мене, притискаючи до себе спиною й одночасно озираючись на всі боки.

Вибух розкидав усіх, окрім Світлої Відьми і Темної Відьми. Вони так і стояли одна навпроти іншої, і сяючи батоги сили Землі-матінки вже обхопили руки Карги, не дозволяючи їй створити нове зло. Вона могла тільки брудно лаятися. Її задум не вдався, Берегиня не відволіклася на порятунок рідної онуки, як вона розраховувала, і не зруйнувала тонку в'язь чар.

- Ти однаково програєш, Ярославко! - гнівно випльовувала із себе слова Карга. - Адже я повернуся, повернуся знов, як повернулась сьогодні! Раніше чи пізніше, через рік, через десять чи через сто років, але я вийду з труни і знищу тебе й твоє кодло!

А чари вже піднялися до її горла. Темна Відьма задирала вище голову, щоб вигукнути чергові погрози, але нічого вдіяти не могла. Силові нитки тягнулися все вище і вище.

- Сука!.. Уб'ю!.. Чекай!.. Ха-ха!.. Х..

І ось уже рот Карги виявився заліплений чарами, і тільки очі ще дико оберталися, показуючи рівень її гніву. А ось уже й очей не видно. Сяючі батоги зімкнулися над головою Відьми, утворюючи непорушний кокон, вони перестали сяяти і затверділи, перетворившись на кліть.

І тільки зараз Берегиня змогла зітхнути полегшено й опустити тремтячі від напруги руки.

- Я б не дозволила тебе вбити, Ларисо, рідненька, - прошепотіла вона, обертаючись до мене. - Я бачила, що він, - кивнула на Любомира, - кинувся, щоб закрити тебе своїм тілом. - Потім обернулася до Гороха: - Темна Відьма переможена, царю. Тепер мені потрібна залізна труна, щоб замкнути її і безпечне місце, щоб заховати труну. І...

І тільки зараз усі немов відмерли. Горох повільно відкрив рот, озираючись на всі боки, і видавив:

- А де Оленка?

Точно, через появу Карги ми навіть забули про Змія і царівну. Усе відбувалося занадто швидко... Ми з Любомиром теж почали озиратися.

Дійсно, ні зміїного царя, ні дівчини ніде не було. А Чорний Змій, це вам, вибачте, не кроленятко, щоб шурхнуло у кущі. Як могло трапитись, що ніхто не помітив, куди він подівся?

- Оленка! Де моя Оленка?! - продовжував панікувати Горох. - Її забрав Чорний Змій! Оленка!..

На нього страшно було дивитися. Вищий ступінь людського відчаю. Сльози і соплі змішувалися, стікаючи по обличчю. Він, буквально, рвав на собі волосся.

- Чорний Змій викрав царівну! Викрав мою дочку!..

Невже й справді? Невже зміїний цар забрав Оленку, а ми навіть не помітили цього?

- Але ми не бачили, щоб Чорний Змій злітав, - спробував заспокоїти царя Люб. - Хто-небудь бачив?

- Ні!

- Не бачили!

- Ніхто не бачив! - лунали голоси.

- Ваша Величність... Що-що, але якби величезний змій злетів, несучи з собою царівну, це не могло залишитися непоміченим!

- Тоді де ж вони?! Де моя дочка?! Чому її не замкнули? Не відіслали, як я велів?! - голос царя зірвався на вереск.

Ага, знаючи Оленку... За стільки років конфронтації з надто турботливим батьком вона навчилася віртуозно вибиратися із замкнених приміщень, тікати від вихователів і гувернанток.

Але, справді, де ж вона зараз? І де той клятий Чорний Змій? Карги ми позбулися, але поки зміїний цар на волі, то нічого ще не закінчилось. Ворожа армія продовжує наступ. Царівно, напевно, стала заручницею в руках ворога. І це все дуже й дуже погано!..

- Шукайте!.. Шукайте мою дочку!.. Півцарства за порятунок царівни!.. Ні, все царство... І саму її, звісно, віддам заміж за того, хто її приведе... Тільки знайдіть її... Хоч хто-небудь!.. Прошу!..

В абсолютній тиші пролунало цокання підборів. Якесь дуже знайоме цокання. Царівна?

Так, це була вона. Її не довелося шукати, вона спокійнісінько виходила з палацу за руку з незнайомим чоловіком. Усі завмерли, втупившись на цю дивну парочку.

Чоловік був, на вигляд, років сорока - сорока п'яти. Дуже високий, гордовитий на вигляд, владний. Грива чорного волосся, зачесаного назад, крутими хвилями спадала на плечі. Густі брови зрослися на переніссі. У глибині чорних очей виднілися спалахи блискавок. Широкий розворот плечей... Дорогий одяг у чорних тонах... Високі ботфорти... Величний вигляд, гордий вираз обличчя... Він був красивий якоюсь похмурою, навіть лякаючою красою, але Оленка, зростом нижча за незнайомця на три голови, вела його за ручку, немов песика за повідець.