Глава 39. Бабуня.

Я збиралася злетіти сходами, перестрибуючи через дві-три сходинки за раз, але, на ділі, ледве рухалась. Мене під руки вели Шибало і Шибалиха, цар Горох понуро плівся слідом.

Щоправда, з кожним кроком мені ставало все легше і легше, сили відновлювалися. Ми завернули в стайню, де на мене вже чекав Ураган.

«Довго ж ти, господине!..» - пролунало в голові.

- Готовий перенести мене в інший напівсвіт?

«Давно готовий, господине!..»

Точно, готовий. Вигриз чималий кут стайні й... став ще красивішим. Я забралася в сідло. Горох підбадьорливо стиснув мою долоню.

- Якщо... Якщо без Ярослави, то не повертайся, Рисо. З Каргою тобі не впоратися. Вона – надто стара і надто могутня відьма. Просто залишайся у своєму світі. Можливо... Можливо, Чорному Змію та Карзі не вдасться відкрити кордон і ти зможеш прожити звичайне людське життя. Було б добре, я встиг полюбити тебе, смілива дівчинко. Малою була сміливиця, а зараз – ще краща... Не смію більш затримувати... Прощавай, Рисо-Рись...

Цар змахнув з вій сльозинку, намагаючись посміхнутися.

Здається, він зовсім не вірить у благополучний результат і на Гороховому Царстві поставив жирний хрест...

А я? Я вірю?

А я просто роблю те, що маю робити.

- Я повернуся... Я повернуся з Берегинею... Усе буде добре... - шепочу йому, Веремію, Ши, всім іншим, хто оточує нас зараз. І навіть тим, хто не чує і не може мене почути. Біженцям у натовпі... Воїнам у бою...

Я повернуся.

І Любомиру, який невідомо, де, і невідомо, чи живий.

Я повернуся.

Дістаю молодильне яблуко і перекладаю за пазуху, щоб точно не загубити дорогою. Бабуня вже зачекалась на свою зниклу онуку, а тут я – із яблуком. Дивний спокій огортає, чомусь мене оповиває цілковита впевненість, що тепер усе буде добре, незважаючи на те, що, куди зараз не кинь оком – скрізь погано.

Я вже готова зірватися з місця, але раптом чую знайомий і дуже стривожений голос:

- Гей! Стій! Господине, мене забула!

Усі розступаються, і я бачу Леонардо, який ледве волочить у зубах бездонну сумку Веремія.

- Ні, Лео, я не забула. Але я не можу тебе взяти в нечарівний світ! Адже ти - істота чарівна!

- Ще й як можеш! Баюни і у вашому півсвіті зустрічаються, хоч і рідко. А ось залишати мене ти не повинна аж ніяк. Баюни - звірі вільні. Але якщо вже складається життя так, що у баюна з'являється людина, то між ними виникає такий зв'язок, що довго одному без іншого не прожити. Ні мені без тебе, ні тобі без мене. Зрозуміла, малограмотна? Тож, давай, відкривай сумку.

Якщо для нього це не небезпечно, то чому ні? В Царстві Гороха йому, точно, залишатися не варто. Чорний Змій уже на нього розкриває рота... Навіть думати не хочу, навіщо йому баюн. Мій любий Лео або в полон потрапить, або просто загине, коли почнеться бій.

Я підняла сумку і запитала Веремія:

- Можна?

- Навіщо питаєш? - Чорнявий сам посадив кота в сумку і повісив мені на плечі.

Горох простягнув гостроверхий шолом, який я прийняла з вдячністю.

- Прощавай, Рисо!

Але я не відповіла. Я не хочу прощатися. Я повернуся, навіть якщо... Навіть якщо мені доведеться повернутися самій...

Тому що тут залишаються мої друзі.  І тут залишився Люб.

Ураган заіржав, став на диби і в три стрибки подолав доволі простору площу перед палацом Гороха. Я направила його до виїзду зі столиці. Вітер шумів у вухах, а навколишній простір зливався у дві суцільні смуги праворуч і ліворуч.

Що буде, якщо чарівному коню Ягині не вдасться подолати кордон?

Не буду про це навіть думати. Та я, й справді, не встигаю ні про що подумати!

Ми вже в'їжджаємо в Зачарований Ліс. Так швидко!

А він змінився. Став набагато рідшим, багато дерев не повернулися з поля бою. А ті, що повернулися, здебільшого покалічені, обпалені. Вони впилися корінням у землю, стиснули свої крони й не ворушаться більше. І не шепочуться. Живий Ліс став звичайним лісом. Дерева вже не хочуть зі мною говорити. І я не знаю, що з цим робити.

Принаймні, ніхто й не перешкоджає. Я направляю Урагана туди, де почалась моя дивна подорож цим півсвітом, сповненим чар.

Це ж десь тут? Чи не так? Я ж не помиляюсь?

Ні, я не помиляюсь. Місце переходу я, реально, відчуваю якимось шостим почуттям. І я вдаряю п'ятами в боки чарівного коня, одночасно підганяючи його подумки:

«Давай! Давай, мій хороший!»

Ураган злітає в стрибку і я раптом розумію, що довкілля змінилося в одну мить. На диво, перехід зовсім не відчувається. Але я точно знаю, що  ми вже не в Зачарованому Лісі.

Запах бензину, відчуття металу, різкий звук гальм, крутий розворот. І я розумію, що сиджу на крутому чорному мотоциклі, у шкіряній куртці та в шкіряних штанах, високих чоботях на товстій платформі та зі шнурівкою, на голові в мене мотоциклетний шолом, за плечима - рюкзак. І праворуч по борту, так би мовити - паркан, у який ми ледь не врізалися.