Глава 38. Війна.

- Не зможемо... Ох, не зможемо ми вистояти супроти Змія!.. Та ви навіть не уявляєте, яка у нього армія! А озброєння! І, взагалі, змії люті! Винищать царство вогнем і мечем... – тужливо причитав Горох. - Та ще й Карга на волі! Карга, яку подолати змогла лише Ярослава! Темна Відьма, про яку я сподівався більш ніколи у житті не почути! Якби з нами хоч Берегиня була - був би шанс. Але зараз... Жодного...

- Я теж Берегиня!

- Але сил у тебе бабиних немає!..

- Немає сил? Значить, треба військо зміцнити!

- Як? Всевлад не захоче мені допомагати, свою країну під удар підставляти. Та й ніхто не захоче. Ніхто не бажає із Змієм зв’язуватись!

- Люб, - звертаюся до рудого. - Поїдь до батька. Прийшов час вам зустрітися. Роби що хочеш, але щоб він виступив на боці царя Гороха, вдарив ворогові в спину!

- Я тебе не залишу, Рисо!

- Залишиш. Ти знаєш тепер, що я не безпорадна. Коли що – обернусь на рись і втечу. Повір, більше користі буде не від одних твоїх рук, а від армії цілої. А зараз у мене інші справи. Давай, Любчику, швидше поїдеш - швидше повернешся!

І Любомир не зміг мені перечити. Розумів, що без допомоги Всевлада ми всі пропадемо.

- Займіться обороною, Ваша Величність, - крикнула розгубленому царю. – Не на часі зараз сльозами вмиватися, бо доведеться вмитися кров’ю. Візьміть себе у руки і згадайте, що ви – цар!

А я вдарилася об землю й обернулась риссю. Через паркан перестрибнула і до Зачарованого Лісу подалася. Трава під ногами пригинається, вітер шерсть ворушить.

До Лісу наблизившись, знову людської подоби набула. На ноги встала, перед дубами могутніми вклонилася:

- Я, Берегиня, закликаю вас, лісові жителі, на бій проти Чорного Змія!

Стривожились дерева, хитаються, перешіптуються. І чую відповідь:

- Спаскудив супостат увесь напівсвіт своїми пожирачами. Нікому немає спокою. Час прийшов вийти на смертний бій. Або він переможе остаточно, або ми зло знищимо.

Дивлюся: дерева віковічне коріння із землі витягують, у стрункі ряди шикуються і рухаються в напрямку до столиці. А за ними і звірі, і птахи... Видовище просто фантастичне!..

Так, справу зроблено. Можна повертатися до палацу.

Знову риссю мчу, як же здорово відчувати себе такою спритною і сильною!

Повернулася до царського двору, людську подобу прийняла, монарха відшукала. Цар Горох на відкритій терасі, прибудованій до найвищої вежі, стоїть із підзорною трубою в руках, дивиться на мене з острахом, головою хитає:

- Не очікував... Не думав навіть, що ти на таке здатна. Не знав, не гадав...

- Та я й сама не знала...

- Рись, треба ж! Хіба ти у вік увійшла? Скільки тобі? Двадцять?

Подумала.

- Та вже двадцять один виповнилося на днях. Тільки день народження відзначати ніколи було, навіть не згадала про нього...

- Тоді ясно. І що ще можеш? Яка сила в тобі прокинулася?

- Не знаю. Нічого не відчуваю. Мабуть, більше ніякої. Хоча, хто ж його знає? З деревами, ось, розмовляла.

- З деревами - це добре. Але мало цього...

- Що там?

- Народ евакуюємо. Бої вже по всьому кордону. Не витримують горохівці натиску, відступають... Сама подивись, - простягає мені підзорну трубу.

Дивлюся. Хороша труба, далеко дістає - і все, як на долоні. Мабуть, чарами посилена. Але те, що я бачу, зовсім не тішить. Зміїна армія як хмара суне. Там і кінні, в людській подобі. І летючі ескадрильї. Летять змії, вогнем плюються. Як встояти? Ясно, що зсуваються війська Гороха і досить швидко. А над полем бою зграєю воронячою в'ються пожирачі енергії. Сьогодні в них надзвичайний урожай.

Опускаю підзорну трубу, мовчу, думаю. Я ж бо збиралася, щойно повернусь до двору, одразу на чудо-коні в рідний світ вирушити. Чого ж тягну? Чому не можу кинути нових друзів напризволяще? Видно, кров берегині не пускає. Але чим я можу зарадити? Чим змогла, тим вже допомогла, Зачарований Ліс до бою закликала. Більш не маю сили...

Треба йти...

Але як я можу піти, якщо не знаю, як там Любомир? Не знаю, що з Веремієм... Чи живий хоч?

Дивлюся, як варта викочує гармати зі зброярні Гороха, встановлює на терасі, підносить ядра.

Бачу Ши в бойовому костюмі з мечем за поясом. Вдивляється вона вдалину, немов зможе вгледіти звідси свого судженого. А я думала, що вона ридає десь у куточку.

Знов піднімаю до очей підзорну трубу, щоб побачити, наскільки швидко просуваються вороги.

Швидко, занадто швидко...

І раптом я бачу, як насувається темно-зеленою хмарою Ліс! Скрикую від радості. Могутні віковічні дерева давлять ворога, тіснять, і змії починають відступати! Між стовбурами миготять спини вовків, диких кабанів, лисиць і могутніх лосів. Здається, навіть білки беруть участь у битві, влучно обстрілюючи ворожих воїнів шишками і знову ховаючись у густих кронах. Вони вносять хаос у стан ворога. Так! Так! Так!