Глава 37. Миру не буде.

- Зрадник! Змій окаянний! - лається Любомир.

Даремно він. Я не вірю, що Веремій спеціально нас вивів до Чорного Змія. Просто збіг обставин. Життя ще й не так, буває, жартує. Шкода тільки, що все складається не на нашу користь. Здається, з однієї темної і похмурої «Ж» ми потрапили в іншу, ще глибшу, темнішу і похмурішу.

Зміїний цар, реально, величезний! Передніми лапами дряпає підлогу, зубасту голову схилив, щоб нас краще розгледіти, слина капає, з ніздрів під час видиху дим виривається, хвіст у три кільця згорнуто, шкірясті крила, як у кажана, розчепірив так, що вони закривають майже весь простір. А чорний камінь, який прикривав вихід із підземелля, насправді - величезний постамент для трону. Дванадцять сходинок ведуть до нього, а нагорі - трон із чорного обсидіану, на спинці закріплена важка золота корона, на підлокітниках - широкі золоті наруччі.

Сторожить Змій своє багатство, але не може зараз ні на трон сісти, ні корону з наруччами вдягнути. Застряг у зміїному тілі.

Про що я думаю? Рятуватися треба, але як? Як втекти з царських палат, якщо палац змія знаходиться посередині Зміїного Царства? І навколо – самі вороги!

- Армія вже готова, - продовжує Чорний Змій. - Відкладати не будемо, сьогодні ж і вирушимо на Гороха. Він нам зараз не суперник. Розчавлю його, мов таргана! А Карга за допомогою внучки Ярослави кордон відкриє - так і другі пів світу захопимо! Весь світ під себе підберемо, синку! А я не вірив у тебе!

Змій задоволений. Змій тріумфує. Змій щасливий.

А я... я чекаю дива. Адже не може все так сумно закінчитися?

- Підведи мені дівчат ближче, сину. Хочу розглянути...

Ши сидить на коні, дивиться здивовано на Чорного Змія, здається, вона ще достеменно не розуміє, як ми вляпалися.

- Але ж він не може заподіяти нам шкоди?! Не може! - вигукує Шибалиха. - Зміє, слухай, Зміє, ти ж наш із Шибалом далекий нащадок! Адже ти зміїного роду, а ми - та сама, перша пара! Як Адам і Єва - перші з роду людського, так ми з ним - перші з роду змій-перевертнів. Ми започаткували рід!

- Що? Брехня! - Чорний Змій схиляється ще нижче. - Це я - перший Змій! А ти, значить, родоначальниця?.. Шибалиха... Так знай, якщо Веремій тобі сказав, що він - твоя половинка, то він збрехав, щоб привезти тебе до мене! Я - перший! Я - головний!

- Ні!.. Ні... – розпачливо хитає головою красуня, звісно, вона не сумнівається у тому, що саме Веремій – її коханий Шибало, але вона не може повірити, що нащадок може вдіяти проти них щось лихе.

- Так. Так. Скажи їй, синку, що це я – перший змій і чоловік Шибалихи!

- Так, батьку, ти правий, - схиляє голову царевич і підходить до Ши, простягаючи руки, щоб зняти її з коня.

Зміїха зісковзує і стає на дві ноги, обернулася, нарешті. А Веремій шепоче так, щоб Змій його не чув:

- Люб, зараз ти заскакуєш на Зоряна, береш із собою Ши, а Риса - на свого Урагана - і мчите щодуху до двору Гороха! Його треба попередити, що армія Змія ось-ось виступить! І ти повинен врятувати дівчат!

- Але коні ще не ввійшли в повну силу... Яга казала...

- Вони виросли достатньо для того, щоб вас не змогли наздогнати слуги Змія. Нехай краще вони ніколи не стануть такими, якими могли, але вони врятують вас! Наразі важливе тільки це! Поспішіть. А я затримаю Чорного Змія!

Тим часом диво-конята якось відв'язалися і забралися на постамент. Ураган, хрумтячи, пережовує золоту корону, а Зорян тягнеться вже до другого наруча.

Веремій стягує їх за поводи і кидає один повід Любу, другий - мені.  Любомир заскакує на золотогривого, і зміїний царевич подає йому Ши, потім знімає заплічну сумку, з якої стирчить здивована голова баюна, і теж віддає рудому.

- Рисо! Поспіши!

Я застрибую на Урагана.

- Що ти робиш, сину?! – До Чорного Змія починає доходити, що щось не так, як планувалося.

А Веремій вдаряє по крупу одного коня, потім другого. Вони з іржанням зриваються з місця і мчать до виходу. Я ще встигаю побачити, як Веремій повертається до батька і перетворюється на змія. Він теж чорний, і дуже красивий, гнучкий, граціозний, щоправда, в кілька разів менший за зміїного царя і для бою в них занадто різні вагові категорії.

Але ж він казав, що не буде більше обертатися! Йому це боляче і неприємно. Він пішов на це заради нас.

Ударом копит Златан вибиває красиві подвійні двері і мчить двором, розкидаючи всіх, хто зустрічається на шляху. Слідом за ним летять стріли, сітки, списи, але за кілька стрибків він зникає з поля зору, рятуючи Любомира і Ши.

Я намагаюся озирнутись, хочу побачити, що з Веремієм, а мені навперейми кидаються стражники, які не встигли за Любомиром. Їх занадто багато, вони прагнуть вхопити коня за повід.

Ні! Не дозволю!

Пришпорюю Урагана, і він, буквально, злітає у стрибку, перестрибуючи через голови стражників. Тільки в бік мені несподівано врізається щось важке, і я падаю з коня прямо в натовп озброєних слуг.

 Хороший кінь, два стрибки - і я вже не бачу його.

Тільки мені що тепер робити? Потрапити в лапи Чорного Змія і відьми Карги я не можу, не маю права. Це погубить мій світ. Світ, де є мама і тато, де в лікарні лежить бабуся, де мої друзі складають в універі іспити і мріють про літні канікули, де гуляють набережною Дніпра закохані парочки, де від нової міні-пекарні пахне ванільною випічкою на цілий квартал, де вранці будить городян щебетання шпаків і гул АТБ, що приймає товар, де колупаються в пісочниці, будуючи замки з піску, безтурботні малюки, де неспокійні бабці протирають задами лавку, обговорюючи, що робиться в під'їзді, де рівномірно котиться рейками, постукуючи, трамвай, де...