Глава 36. Я дуже хочу жити...

  Царевич розстелив скатертину, дістав їжу, і я зрозуміла, що ми явно пропустили прийом їжі, живіт бурчав, вимагаючи наповнити його якнайшвидше. Решта теж зголодніли. І тільки зміїха з'їла всього лише кілька шматочків сиру.

- Ти маєш рацію, Ши, - кивнула я їй, - після тривалого голодування починати їсти слід потроху.

- Взагалі-то, я завжди їла по-трохи. Я не вживаю м'яса, тільки молоко, сир і фрукти.

Як дивно, змія - вегетаріанка? Коли змієборці знищували зміїне плем'я, то ніхто не цікавився, якому меню віддає перевагу жертва. У нашому напівсвіті так і вибили усіх перевертнів-змій. А слід було у Червону Книгу їх занести.

І все ж хвіст, що злегка ворушився, мене неабияк дратував.

- Ти не могла б, Ши, повністю перетворитися на людину?

- Ще ні, - похитала та головою. - Мені потрібно набратися сил.

Гаразд, треба звикати. Нам ще разом подорожувати.

- Цікаво, чому цар Горох, з'ївши молодильне яблуко, почав молодшати потроху, а Ши - стрімко? - поцікавилась я.

Веремій пояснив:

- Цар старів природним шляхом, повільно. Яблуко ж запускає зворотний процес. Відтак і омолодження царя відбувається поступово. У випадку з Ши старіння відбулося за кілька хвилин, природно, що й відновилася вона так само швидко. І я навіть уявити не можу, що в твоїй сумці не виявилося б чарівного яблука! Я б уже не зміг жити без моєї коханої... Я помер би разом із нею!

Шибалиха все тулилася до чоловіка, якого втратила, за яким пролила море сліз і який тепер знов був поруч, то голівку на плече покладе, то плечем потреться. Він обіймав її і здавався неймовірно щасливим.

Ось і відпав у мене один кавалер.

Я шкодую? Ні-ні, звісно! Я дуже рада за нього. Він знайшов свою половинку. Що могло бути кращим?

А в мене залишився Любомир, колишній царський блазень, і ось сьогодні він і сам - царевич. Тепер він сміливіший, сидить близенько, підкладає мені найсмачніші шматочки. У нього наче крила виросли, коли він зрозумів, що зміїний царевич на мене вже не претендуватиме. Відтепер він із ним не свариться, а, навпаки, дуже доброзичливий і милий.

Але і йому сподіватися нема на що. Ми виберемося з цієї дупи, і я повернуся в мій рідний, позбавлений чар, світ. А Люб... Так он дочка Гороха не може собі нареченого знайти. З рудим вона досить близька, дізнається, що він тепер царевич, ось і зав'яжеться в них... Хіба не добре?

Ні, не добре. Я буду сумувати. Я звикла до його простакуватих жартів, до постійної турботи, до закоханого погляду. Як я буду без нього? Мимоволі заплющила очі й пригорнулася до міцного плеча. Люб завмер, провів важкою рукою по волоссю.

Що це я роблю? Не слід давати хибну надію. Він за мною не піде, я тут не залишуся.

Важко? Час вилікує. Хоча я ніколи не вірила в казку, що час лікує. Він тільки відсуває думки, що займають спочатку цілодобово, трохи далі, потім ще далі, щоб вони не так часто вибиралися назовні, затиснуті новими справами, новими знайомствами, новими ситуаціями. Але, коли знаходиться хвилинка спокою, і спогади просочуються, то розумієш, що біль так і не затихнув...

Ось я намагаюся не думати про батьків, про бабусю. За низкою подій, що швидко змінюються, це вдається. Але настає тиша - і ось вони, мої думки, здрастуйте. Як там мої рідні? Шукають мене...

Все-все-все!.. Існує «тут» і існує «зараз». А про решту подумаю пізніше. Комусь, можливо, ще складніше, ніж мені.

- Як ти? - запитую зміїху, щоб відволіктися від власних думок. - Важко, коли знаєш, що тисячі років пішли в небуття і тобі вже не побачити тих, кого знала раніше?

- Я тепер не одна, - тулиться до Веремія Ши. - Я все витримаю.

Безтактне було запитання.

Я прокашлялася і запропонувала:

- Якщо всі готові, то нам краще вирушати в дорогу. Якщо згасне останній ліхтар - нам каюк.

А я хочу жити. Я дуже-дуже хочу жити. І хочу повернутися додому. І хочу принести бабуні молодильне яблуко. І щоб мама й тато більш не турбувалися...

Мабуть, жити хочуть усі, бо мовчки починають збиратися. Веремій посадив свою хвостату дружину перед собою на коня, тримає її у своїх обіймах ніжно-ніжно. А вона вивертає голову і посміхається, бо не може відвести від нього погляд.

Баюн кривиться, у котів зі зміїними природна неприязнь. До царевича він уже звик, та той і не обертався жодного разу. А тут волочиться позаду довжелезний хвіст. Але терпить котик, тактовно мовчить. Все ж, їхати на спині у царевича значно краще, ніж на своїх чотирьох. Та й не поспів би він за нами. Навіть не знаю, як би ми його тягли, коли б не чарівна сумка Веремія.

Ми знов вибудовуємось у звичному вже порядку. Зміїний царевич попереду, я – посередині, Любомир – замикаючий.

Тепер у всіх нас єдина мета - вийти. Вийти хоч куди-небудь. Втомилися всі так, що навіть розмови затихнули. І навіть Лео не радує нас новими знаннями, які почерпнув у Вікіпедії, дрімає або робить вигляд, що дрімає.

 Ми їдемо, їдемо, і здається, що це вже триває вічність, хоча насправді навіть ще не зголодніли. Не можу не думати про той момент, коли ми залишимося без світла. Не можу втихомирити серце, що тарабанить об грудну клітку.