Глава 35. Ши.

Веремія не зупинила навіть темрява, що панувала у печері. Втім, якщо він змій, то темрява його й не могла зупинити. Слід було здогадатися про його натуру ще тоді, коли він вночі спокійно провів нас через гори до Ірію.

Та що його зараз потягнуло у невідомість? Він же сам на себе не схожий...

Я кинулася за Веремієм із твердим наміром зупинити його. Слідом за мною побіг Любомир. Але ми не встигли.

Я заскочила в печеру, коли зміїний царевич двома руками підняв свій меч, щоб опустити його на чудову кришталеву труну, що стояла в центрі. Та що за кладовище сплячих монстрів? Мало ми начудили? Маємо ще когось випустити?

І я сама винна, що віддала царевичу меч. Нещодавно віддала, мотивуючи тим, що він у нашій кавалькаді зараз рухається першим і на нього можуть напасти якісь монстри. Має ж він чимось захищатися? Любомир був проти, та я наполягла. Тоді це здавалося правильним. Але тепер... Ми й так вже двох «мерців» випустили на волю. Одного хоч нормального, це я про велета Святогора. А от Карга ще примусить про себе почути. Сто разів пожаліємо... Бабуня моя так старалася, щоб Темну Відьму знешкодити, а я так бездарно подарувала їй волю. Та вже нічого не вдієш.

І ось тепер знову ми наступаємо на ті самі граблі. Точніше, зараз Веремій наступає на граблі, на які тільки-но наступали ми з рудим.

- Стій! Не смій! - закричала я.

- Не роби цього! - це вже Любомир.

Але ми не змогли зупинити Веремія. Він опустив меч на кришталеву труну - і та розлетілася з мелодійним дзвоном на мільйон крихітних блискучих шматочків.

Зміїний царевич підскочив до купи кришталю, відкинув убік меч і виніс на руках дівчину. Мертву чи сплячу, я не знаю вже. Але була вона настільки прекрасна, що й слів немає, щоб описати таку красу. Тонка в талії, витончена, гнучка, шкіра бліда, мало не прозора, волосся кольору рожевих перлів тягнеться довгими струмками по підлозі. Чоло перетягує золотий обруч. Сукня кольору жасмину, тканина якась чарівна, обіймає тіло вгорі й стелиться м'якими складками нижче поясу. І вся вона така... Така...

Ні, не вистачає слів.

І єдине, що спотворює цю чудову картину - довгий і товстий зміїний хвіст, що тягнеться з-під сукні.

А Веремій притискає цю дивну істоту до серця і шепоче:

- Шибалиха... Моя Ши...

І я згадую старовинну легенду про найпершу пару зі зміїного народу, які потрапили на нашу землю. Шибало і Шибалиха.

Відкривши від подиву роти, дивимося ми з Любомиром на Веремія, який опускається на коліна, колише дівчину, наче дитя, і благає:

- Прокинься... Прошу тебе... Прокинься... Я все згадав... Тепер я не зможу існувати без тебе...

Але красуня, яка невідомо скільки часу спала в кришталевій труні, ніяк не хоче прокидатися. І Веремій стає майже таким же блідим, як вона. У його очах хлюпається відчай. І навіть у мене стискається болісно серце, дивлячись на його біль. За час перебування в цьому напівсвіті він став мені близьким другом, незважаючи на те, що сам він - змій, та ще й син ворога всіх живих, Чорного Змія. Та то все неважливо. Важливо лише те, що він – мій друг.

Я не хочу, щоб він страждав. Не хочу...

На пам'ять приходять бабусині казки, казки, яких вона знала і розповідала так багато, і я шепочу Веремію, ледь стримуючи сльози:

- Цілуй її... Цілуй...

Зміїний царевич сковтує і торкається своїми красивими губами блідих губ дівчини. Цілує, довго, солодко...

Здається навіть, що час завмирає, придивляючись то того, що відбувається.

І раптом вії сплячої красуні здригаються. А потім вона відкриває очі, чорні, глибокі, просто неймовірні очі. Чесно кажучи, ними вона нагадує Веремія. Спочатку - шок, хрипкий крик, дівчина відштовхує від себе чоловіка в панічному жаху. Той відсторонюється, але не відпускає її. І поступово вона заспокоюється, вдивляється пильно в очі Веремія, що схилився над нею. Вже рожеві пелюстки губ ледь відкриваються, і дівчина шепоче:

- Ти? Невже це ти, Шибало? Ти повернувся до мене в новій личині, коханий... - І починає плакати, так плакати, що я побоююсь опинитися змитою потоком її сліз. - Я так страждала, коли тебе вбив велет Святогор... Я так страждала... Я думала, що більше ніколи тебе не побачу...

- Ши... Рідна... Це диво... Це просто диво, що я знайшов тебе... Мені так страшно, що я міг ніколи не знайти, ніколи навіть не згадати, хто я, і не згадати про тебе, якби не дівчина з іншого півсвіту, якби не Риса... Це завдяки їй ми опинилися в підземеллях! Завдяки їй вийшли на печеру з кришталевою труною, де спала ти, моя кохана!

Дівчина, нарешті, почала заспокоюватися. Поцілувала царевича взасос і з цікавістю подивилася на нас із Любомиром, переводячи погляд то на нього, то на мене.

- Це вона? – запитала, зачудовано роздивляючись мене.

- Так, це вона, Риса. Тільки завдяки їй я знайшов тебе і згадав себе. Ми подорожуємо разом. Я все розповім тобі згодом...

- А це коханий Риси? – кивнула красуня у бік рудого.

Здається, вона хоче одразу розставити крапки над «і», щоб впевнитись, що її коханий не пов’язаний почуттями більш ні з ким. Точніше, зі мною. Бо я тут одна дівчина, та ще й він сказав, що ми опинилися в підземеллях через мене, що може наводити на непотрібні думки.