Глава 34. Нічого не чіпати!

З гучним шумом кришка чорної труни зсувалася ривками, немов хтось рухав її зсередини. Бігти ми вже не могли, ноги немов у камінь вросли від жаху. Я чекала чого завгодно. Появи напіврозкладеного зомбі, вибіленого часом скелета, небіжчика, який перетворився на упиря...

Але все виявилося не так вже і страшно. Коли кришка зсунулася десь наполовину, з труни показалась постать величезної людини. Щоправда, не десятиметрового зросту, а, десь чотириметрового, не більше. Але й це приголомшувало. На ньому був традиційний одяг стародавнього богатиря, причому, зовсім не старий, начебто він тільки вчора ліг у труну, але й не парадний, начебто він у цю труну лягати не збирався.

- Довго ж я спав... - пролунав низький хриплуватий голос, доволі приємний.

Велет піднявся на весь зріст, потягнувся до стелі до хрускоту в кістках, потім сперся на кришку і жваво вискочив із труни. Зробив кілька рухів, розминаючи кістки, потім підстрибнув і сів на труну зверху, закинувши ногу за ногу. Він був русявий, кучерявий, круглолиций, мав пухнасті вуса, квадратної форми шикарну бороду і міцну статуру. Одягнений був багато. Добротні червоні чоботи, білий одяг, вишитий золотими нитками, поверх одягу шкіряні обладунки з металевими вставками.

- Святогор!.. - ахнула я.

Велет оглянув нас, доброзичливо посміхаючись.

- Хоббіти? - У його голосі не відчувалося зла, тільки інтерес.  - А, ні... Люди? Мені зараз складно орієнтуватися в просторі. Адже, коли я віддав побратиму Ільму половину своєї сили, щоб він відчинив цю чортову труну, то, відповідно, втратив половину зросту! Але я не скаржуся. Раніше мене земля витримати не могла, під ногами просідала, а зараз - саме те! Щоправда, тепер вже коротун Ільм саджатиме мене в кишеню... Так, а де ж він?

- Його немає, - ризикнула відповісти я.

- Отже, це ви, люди, мене звільнили? - здивувався Святогор. - Треба ж! Ільм не зумів, хоч він дуже сильний, та ще й я передав йому половину своєї сили, а у вас, такої дрібноти – і вийшло!.. Цікаво, звідки така міць? - Він злегка нахилився, придивляючись. - Людина... Берегиня... Змій?! Ви, до речі, в курсі, що подорожуєте зі змієм?

Рука велета машинально почала нишпорити по стегну, намагаючись вихопити меч, але, як ми пам'ятаємо з легенди, зброя Святогора залишилася ззовні труни, і він сам дозволив забрати меч Ільму.

- В курсі, в курсі... Веремій - хороший змій! Він людям не шкодить! - поспішила я заспокоїти велета, поки той нічого не вчинив непоправного, бо неприязнь до зміїв – то у нього в крові. - Справді, він – наш друг! Так буває!

- Хм... Гаразд... Якщо людям шкоди не завдає... Хоч це і підозріло... - Рука перестала шукати меч. - Але звідки взялася така сила, щоб зруйнувати страшне чаклунство?

- Думаю, що це сила часу...

- А скільки ж років минуло?

Я знизала плечима.

- І де, зрештою, Ільм?!

І як йому сказати, що всі, кого він знав раніше, давно перетворилися на легенди? Але тут мені на допомогу прийшов Любомир.

- Його немає, - відповів він замість мене. - Нікого з богів уже немає на нашій землі. Вони пішли... Кажуть, що повернуться, коли настане Ранок Богів, але ніхто не знає, коли це станеться.

- О, жах!.. А велети?

- Цей народ зник з лиця Землі.

- Як?.. Як таке могло статися?..

Обличчя велета спотворило страждання, але ми не могли йому нічим зарадити. І навіть пояснити, що ж сталося з його народом.

- Схоже, я ніколи тепер не дізнаюсь, хто підлаштував той фокус із труною?

І тут я не знала, що сказати. Були тільки припущення, що це Чорний Змій, але доказів немає, тож краще мовчати.

- Хто ж охороняє світ від чудовиськ, які можуть хлинути з Наві?! Хто береже Ірій?! – вигукнув у розпачі Святогор.

Добре, хоч на це запитання я могла відповісти.

- Воротаркою біля Воріт Наві вже давно Яга Вієвна, чудова, чесно кажучи, жінка, мудра і могутня, у чудовиськ немає жодних шансів. А Ірій охороняє богатирка Синьоочка... - І тут мене осінило: Вартова Ірію занадто велика для наших чоловіків, але Святогор тепер не такий величезний, як був колись, у них може що-небудь вийти... - Вона одна. Давно одна... Інших поляниць не залишилося... Їй одній погано і... важко сторожити Ірій.

- Остання з поляниць? Їй потрібна моя допомога! - Здається, велет уловив мою думку. - Я століттями охороняв Святі Гори і знаю, яка це відповідальна робота. Я маю негайно вирушати до Ірію!

- Святогор! Святогор!!! Що ти твориш?! Та що б тебе!

Я, звісно, добру справу зробила, як звідниця, скерувавши велета до богатирки-поляниці. Але в підсумку постраждали ми.

Велетень схопився на ноги, забрався на труну, підстрибнув і ударом кулака пробив дірку в скелі. Вниз посипалося каміння різної величини - і ми кинулися врозтіч. Я тільки й встигла помітити, як промайнули чоботи Святогора, який жваво вистрибував у пробитий отвір. Все ж таки сили в ньому залишилася незміряно. Уявити страшно, яким він був то того, як потрапив у пастку.

Коли каменепад припинився і тільки суспензія пилу залишилася висіти в повітрі, ми вибралися з укриттів.