Глава 32. Слів я так і не знайшла...

- І що будемо робити? - тихо запитав Веремій, коли за Ягою і Котом зачинилися двері.

- Лізти на піч, - відповів баюн.

- Але як же так?! Ти ж домовлявся! Ми на тебе сподівалися! - обурено зашепотів Любомир.

- Я домовлявся, щоб нас урятували! Щоб не здохнути безславно на березі вогняної річки! І ми отримали повний комплект послуг! Чисті, ситі, здорові, і на нас чекає тепла піч! Щодо коней ніхто нічого не обіцяв!

- Заспокойся, Люб, - торкнула я за рукав царевича. - Він має рацію. Нам ніхто нічого не обіцяв. Нам ніхто нічого не винен. Дякую за все, що ми вже отримали. Могли зараз непритомними валятися на березі річки, а то й зовсім покинути вже цей тлінний світ. До Наві тут рукою подати.

- І що ж робити?

- Лізти на піч і спати, - повторила я слова Лео, і одразу почала виконувати сказане.

За фіранкою було дуже тепло й затишно, пахло травами і хутром, що вкривало лежанку, згадувалося дитинство і бабуся.

Щоправда, ностальгувати мені не дали. Слідом застрибнув баюн, за ним забрався Веремій, і тут показалася голова рудого.

- От чого ти, змій, заскочив? Ти ж крайнім повинен лежати!

- Кому це я повинен? Сьогодні твоя черга!

- Яка така черга? Ти тут узагалі на пташиних правах!

Царевич хмикнув:

- Змій на пташиних правах! Смішно!

Рудий почав червоніти від гніву.

Добре, що на територію Яги не долітають пожирачі енергії, а то б уже злетілися, так емоції хльостали.

Не бажаючи вислуховувати сперечальників, я позіхнула, обняла баюна і лягла, відвернувшись до стінки. На печі і так жарко, тож немає потреби зігрівати мене з двох боків. Можуть узагалі лягати на підлозі, я не заперечуватиму.

Змією (Вибачте за тавтологію!) прослизнув змій і влігся поруч. Любомир страшенно обурився і почав його стягувати.

- Так, заспокоїлися обидва! - рявкнула я.

Банька розморила остаточно і тепер страшенно хотілося спати.

- Нехай цей слизький тип забирається звідси! - не здавався рудий.

- Зараз на шум прийде Яга і викине нас усіх із хати! Люб, я не хочу вмирати через твою дурну впертість! Лягай на краю, будеш нас охороняти!

Незадоволений царевич, щось недобре пробурчав собі під ніс і таки вмостився поруч із Веремієм.

- Я не поміщаюся... - поскаржився.

- Ляж на бочок і видихни, - по-доброму порадила я. - Або лягай на підлозі.

Царевич поколупався, мовчки, але з гучним виразним сопінням, і нарешті влігся.

Фух... Спати, спати, спати...

- Рисо!

- Чого тобі ще, Любчику?

- Ти ж сказала нам на піч лізти, щоб поговорити тут? Щоб ніхто не підслухав, так? Ми повинні вирішити, що нам робити далі?

- Люб, у нас один єдиний варіант: замовкнути, врешті-решт, і виспатись перед зворотною дорогою.

- Але ж нам потрібен кінь!

- Хіба ти не чув? Навіть заїкатися не будемо, якщо жити хочемо.

- Ага. Заїкатися не будемо. Просто, коли Яга і Кіт заснуть, тихенько виберемося з хати, проберемося в стайню, вкрадемо чарівних коней і втечемо, так?

- Царевичу, не городи город.

- Чому ж? В історії відомі такі випадки, коли герою вдавалося втекти.

- А всі ті випадки, коли втекти не вдавалося, невідомі тому, що нікому було вже їх розповісти. Навіть не беруся гадати, який шанс утекти від баби Яги. Напевно, один до ста.

- Але шанс є!

- Та навіть не в цьому річ, Любчику. Я не стану обкрадати Ягиню. І не тому, що боюся. Ми вже не раз лізли в пащу леву. Річ у тім, що вона поставилась до нас по-людськи. Врятувала, обігріла, прихистила. А ти хочеш відплатити їй чорною невдячністю?

- Але нам... тобі ж потрібен кінь!

- Значить, буду шукати інші можливості повернутися додому. Але добру бабусю обманювати й обкрадати я не збираюсь!

Я сердито відвернулася. Спати так хочеться, що сили немає.

- Рисо!..

- Та заспокойся вже, Любомире! Я сказала своє слово і змінювати його не збираюсь! Я глибоко поважаю Ягиню Віївну! І завтра ми ще раз подякуємо їй за доброту і вирушимо у зворотний шлях!

- Я тільки хотів...

- Усе! Я сплю! Мене не чіпати! - І я навіть нарочито засопіла.

Ага, як би не так. Раз мене чіпати не можна, Любомир почав чіплятися до Веремія.

- Спить уже, моя красунечка... Заморилася. Так мило сопе... А скажи, змію, ти, правда, в Рису закохався?

- Вона - незвичайна! Ні на кого не схожа. Така загадкова, непередбачувана, сильна... - задумливо промовив чорнявий. - У мені давно зріло відчуття, що я не цілісний. Немов відрізав хто половину і це мене тисне, пригнічує, мучить. Можливо, Риса і є моя загублена половинка?