Глава 28. Ти – наш ворог!

- Ти - ворог наш! Ти - змій! - кричав гнівно Любомир.

- Друже... Я - не ворог... - злякано глянув на нього Веремій, прикладаючи руку до серця, і почав повільно наближатися.

- Не підходь до мене! Зрозумів, що розкусили тебе, лиходій! Хочеш тепер і мене, як того стражника, одним дотиком укласти! Не вийде! Тут я тебе і вб'ю! У цьому склепі зустрінеш свою смерть, підставний царевич!

З цими словами блазень хотів вихопити з піхов свій меч, але рука зіскочила і в долоню йому вперлось руків’я іншого меча, того, старовинного, що належав першому цареві Всевладу. Рудий, не дивлячись, смикнув її - і легендарний меч вискочив з каменю. Утім, зосереджений на ворогові блазень цього навіть не помітив. Він схопив важку зброю двома руками і підняв, явно маючи намір розділити Веремія на дві рівні, або нерівні, половини.

- Стій!!! - закричали в три голоси я, Веремій і баюн.

Руки Любомира тремтіли, але меча він не опустив.

Я кинула кота на підлогу і підскочила до блазня збоку, хапаючи за руку:

- Зупинись! Так не можна!

- Він нам брехав увесь цей час! - Руки рудого тремтіли від напруги, а обличчя почервоніло.

- Назви хоч одне зло, яке він заподіяв нам, крім того, що брехав, - і можеш його вбити!

На обличчі блазня відобразилися муки роздумів - і він, нарешті, опустив меч.

- Убити ти його завжди встигнеш, - я заспокійливо погладжувала руку рудого. - Спочатку треба розібратися...

- Так... Встигну... - почав згідно кивати Любомир. - Так... Розібратися... Допитати... З'ясувати, кому він служить і з якою метою втерся в довіру... А потім - убити.

Гаразд, головне - гнів рудого поступово вщухав. Найстрашніше - зробити в стані афекту щось непоправне. Якщо ми вже можемо розмовляти - це інша справа.

- Мене теж шалено цікавить, навіщо Веремій брехав нам і які цілі переслідує. Але спочатку нам слід звідси забратись, поки не прокинувся стражник і не покликав підмогу. А для цього слід відшукати прохід у підземелля.

- Тільки спочатку нехай здасть зброю! - сердито, але вже контрольовано, буркнув Любомир. - Я не хочу отримати удар у спину.

Веремій хмикнув, відчепив від поясу шаблю й опустив на землю, подивився на рудого. витягнув із халяв чобіт кинджали й поклав поруч.

- Шкода, пальці тобі не переламати, які ти теж можеш використовувати, як зброю. Але ти не думай!.. Ока з тебе не спущу, поки не з'ясую все! Але зараз нам, і справді, краще пошукати прохід.

- Няв... - пролунало звідкись.

Я озирнулася:

- Лео, ти де?

- Няв! Тут я!

- Та де ж?

- За найближчою труною праворуч... Ідіть усі сюди!

Ми підійшли і побачили кота, що притулився боком до старовинної кам'яної труни.

- Я, коли тут бійка почалася (Бійка?), сховатися вирішив за труною, щоб не постраждати. Я ж маленький, цілком могли мечем зачепити й порізати на сотню клаптиків, бо ти ж, господине, мене знову кинула, - з докором. – Отже, продовжую. Притулився я, бідолашний, тремтячи від страху, до труни, А вона... рухається! Думаю, що це і є важіль, що відкриває прохід.

Я жваво підхопила баюна на руки, а Любомир передпліччям натиснув на домовину, та, і справді, зі скрипом посунулася. І одночасно посунулась кам'яна стіна за нею, відкриваючи чорний зів проходу.

- Та ти ж мій розумничок! - Я радісно поцілувала кошеня в рожевий вологий ніс.

- Так поспішаймо! Рисо, підбери зброю самозванця і прикріпи до сідельної сумки. Веремій, іди вперед і будь весь час у мене на очах, - розкомандувався блазень.

Один за одним ми пірнули в похмуру прохолоду підземелля, ведучи за собою коней. Відразу ж за входом ми побачили великий валун, натиснувши на який вдалося швидко зачинити прохід. І дуже вчасно. З боку вхідних дверей уже чувся шум і брязкання зброї.

- Варта... - промовив царевич, точніше, колишній царевич, тепер уже й не знаю, хто він такий.

- Сподіваюсь, вони не знають про підземний хід і не будуть нас тут шукати? – Любомир вагався.

- Сподівайся, але краще звідси піти.

Хід вів уперед, тому вибору не було. Ми заскочили в сідла і пришпорили коней. Як і казав цар Горох, тут було досить широко і високо, щоб їхати верхи. І це здорово. Навіть не уявляю, скільки часу зайняла б дорога, якби довелось долати царство Змія пішки, хоч по поверхні, хоч підземеллями.

Минуло чимало часу, поки ми вирішили, що можна зупинитися на привал. Дорога йшла весь час прямо, тільки кілька разів зустрічалися бічні відгалуження, які вели, мабуть, до інших міст або якихось значущих місць, але ми пам'ятали, що звертати нікуди не слід. Стародавні майстри виконали віртуозну роботу. Підлога була немов бетоном залита, ніде я навіть вологи не помітила. Стіни, викладені гладким округлим камінням, аркою сходилися над головою. Рухалися ми один за одним, але, якби раптом хтось їхав назустріч, то ми легко могли розминутися. Зупинилися ми, коли досягли великого круглого залу, такого собі перехрестя, бо його перетинав ще один підземний хід під прямим кутом до нашого. У центрі розміщувався глибокий колодязь і стояв коловорот із відром. На кам'яній підлозі в кількох місцях були вибиті ямки, прикриті зверху решітками. За обгорілими прутами і залишками золи в ямках стало ясно, що це місця для розведення багаття. На решітку зручно поставити казанок або відразу покласти м'ясо для смаження. У стіну були вмонтовані залізні скоби, щоб прив'язати коней, поруч прямо у камені вибито жолоби - поїлки та годівниці для їздових тварин. З усіх чотирьох боків розміщувалися кам'яні ложа, на яких колись лежали набиті соломою матраци. Зараз вони, зрозуміло, вже прийшли в непридатність. Але задумка дуже гарна. Певно, підземеллями користувалися доволі активно в минулі часи.