Глава 27. Склеп.

- Є стражник, - розчаровано прошепотіла я, визираючи з-за кущів бузку, щедро розсаджених у парку за палацом царя Всевлада. - І що тепер?

- Тепер слід позбутися його, - так само тихо промовив Веремій. - Інакше до склепу не потрапити.

- Якщо для цього потрібно вбити людину, то краще пішли до твоїх батьків, будемо благати їх відкрити для нас склеп.

- Убивати не обов'язково.

- Ах, так, як я могла забути? У нас же є баюн! Лео, ти ж нас уже пробачив? Можеш приспати цього вусатого мужика в обладунках?

Досі кіт відвертав від мене ніс, сидячи в сумці Веремія і ображаючись на всіх нас за те, що при втечі до самої стайні йому довелося перебирати власними лапками. Але зараз зволив відповісти:

- Не впевнений, що мені це вдасться. Минулого разу спрацював фактор несподіванки, я злякався, вирішивши, що в мене хочуть забрати їжу, от і спрацювало.

- Так тебе знову треба налякати? Лео, якщо ти нам зараз не допоможеш, то будеш харчуватися однією кашею замість м'яса!

- Не те, не те... Хіба я винен, якщо не вийде? Тоді все сталося спонтанно... А тепер ти мене залякуєш! Ні, я і пробувати вже не хочу...

- Друже, давай спробуємо. Це не вплине на твій раціон, правда-правда.

- Гаразд. Спробуємо. Тільки ці двоє великих жорстоких людей, які кинули маленьке безпорадне кошеня на загибель у тому шинку, нехай зараз відійдуть геть. Краще аж до того товстого дерева, а то, якщо вийде, вони знову впадуть, а мені знову доведеться кусати їхні жорсткі несмачні вуха!

- Ходімо, Любчику, - смикнув блазня за рукав царевич, - мені більше потрапляти під ударну хвилю голосу баюна не хочеться. Хоч він ще й малий, та відчуття доволі неприємні. - І обернувся, витягуючи з сумки кота та простягаючи мені: - Будьте обережні.

- Ідіть уже, - махнула я рукою.

Ми почекали деякий час, ховаючись за кущами, поки Любомир і Веремій відійшли подалі.

- Пора, - вирішила я.

- Пора... - відгукнувся баюн. - Опусти мене на землю.

Я поставила кошеня на траву і ледве встигла прикрити вуха, все ж слухати цей дикий крик не надто приємно, хоч на мене і не впливає так, як на інших.

Лео заволав.  Всі знають, як репетують на початку весни стурбовані сексуальним потягом коти під вікнами будинків, де живуть такі ж стурбовані кішки? Так от, крик, що пролунав, був ще голоснішим і неприємнішим.

Та нехай би, якби тільки був результат!

- Знову ці драні коти! - сердито гаркнув вусатий стражник і кинув у бік кущів камінь, потім ще один.

Добре ще, що криворукий попався і не влучив жодного разу ні в мене, ні в кота. Лео і так обурився до краю.

- Аа...

Я ледь встигла закрити баюну рота.

- Аах, ти ж, який негідник!.. - зашепотів він, вивертаючись. - Котофоб! Зоосадист! Псих!

- Не вийшло?

- Сама бачиш - не вийшло.

- А зараз, коли ти розлютився?

- А зараз, коли розлютився, я готовий нассяти йому в чоботи!

- А приспати?

- Мааааааааааааввввввввв!!!

У нас полетів ще один камінь і кілька брудних лайок. Камінь, на щастя, ні в кого не влучив. Лайки влучили. Я ледь заспокоїла Леонардо. Нехай пошепки, але обурювався він страшенно.

- Ходімо, Рисо! Ходімо до Веремія! Нехай кінчає з ним! Такі нелюбителі тварин не повинні жити на білому світі!

Ховаючись за кущами, ми пробралися до великого дерева, під яким засіли царевич і блазень.

- Убий! Убий його - і я пробачу тобі все! - кинувся на шию Веремію баюн. - Він у мене каміння кидав! І в Рису! А якби влучив?

- Тримай, - царевич узяв котика під передні лапки, віддер від себе і передав Любомиру. - Зараз сходжу і все зроблю.

- Стій! - вхопила я його за рукав. - Ми не повинні вбивати невинних!

- Він винен! - заволав Леонардо. - Він не любить тварин!

Я, звісно, розумію обурення баюна, я теж сердита. Але не позбавляти ж життя стражника?

- Ми не повинні вбивати навіть людей, винних у тому, що не люблять тварин! – твердо мовила я.

Так, у мене важлива місія. Так, я поспішаю. Але не можна ж позбавляти життя тих, хто випадково опинився на шляху!

- Та заспокойся, Рисо, - Веремій ніжно провів пальцем по моїй щоці. - Нікого вбивати я не збираюся. Існують такі точки, на які натиснеш – і людина непритомніє. Я просто вкладу його на кілька годин, і все.

- А, ну, тоді йди, - заспокоїлась я.

Визираючи з-за товстого стовбура, я бачила, як царевич рушив у напрямку до склепу недбалою ходою, розмахуючи руками і насвистуючи щось оптимістичне.

- Гей! Стій! - вигукнув стражник. - Хто йде?

- Я йду!

- Стій! Стій, а то заколю! - вусатий загрозливо виставив спис. - Тут ходити заборонено!