Глава 23. Надійніш надійного.

- Дивіться, що в мене!

Богатирки вже не було видно, вона поїхала геть на своєму красені Буяні, що викликало сльози смутку на очах наших конячок. І тут же мої супутники почали прокидатися, немов до цього були у владі наведеного сну. Вони протирали очі і впивалися поглядом у мої долоні, точніше, в те, що лежало в них.

- Золоті яблука?!

- Молодильні?!

- Так, подарунок від Синьоочки! Вона поїхала, але передала вам... Цитую. «Щоб цінували тих, хто поруч, бо одного разу може не виявитися поруч нікого. Сподіваюся, у вас до такого не дійде... Ідіть, живіть, кохайте, помиляйтеся, виправляйте свої помилки, прощайте чужі. Тільки не залишайтеся самі!»

- Слушні слова... І все ж, очам своїм не вірю! - простягнув руку Любомир.

- Е! Їсти можна тільки після сорока років! А то помолодшаєш зараз до дитячого віку, а нам із тобою возитися!

Блазень відсмикнув руку.

- Одне для царя Гороха, - почав рахувати Веремій, - одне для твоєї бабусі. А решта?

- У мене ще мама є й тато. Якщо ви не проти...

- Ні, звісно. Це твої яблука, Рисо. Ти можеш розпоряджатися ними на свій розсуд. Хоч продати.

- Продавати не буду. Два яблука - для твоїх батьків, Веремій. Буде подарунок при зустрічі.

- Так? - підняв чорну брову красунчик. - Добре, дякую. Залишається ще одне...

- Поки що не знаю, для кого воно. Але, здається мені, раз Синьоочка дала саме стільки яблук, то знайдеться той, кому воно буде потрібне. Сховаю поки що. І нікому не кажіть, що в мене залишилося зайве, а то таке почнеться... - Згадалися песимістичні передбачення богатирки.

- Ти права, нікому не скажемо, - погодився рудий.

- Так, якщо вже зайшла мова про те, що говорити чи не говорити... Прошу вас поки що не повідомляти цареві Гороху, і взагалі, нікому поки що не слід знати, що я - зниклий спадкоємець царя Всевлада, - попросив царевич.

- Але чому?

- Не хочу, щоб до мене ставилися, як до особи царського роду. Не на часі це.

- Як забажаєш, - із радістю погодився Люб.

- Сам вирішиш, коли час прийде відкритися. Але не забувай, що батьки твої страждають у невіданні.

- Страждають вони вже багато років. І якщо дізнаються, що я - живий, то захочуть негайно мене побачити. А я маю намір бути поруч із тобою, поки вона не повернеться у свій світ, і допомагати тобі.

- Добре, Вереміє. А зараз - снідати і в дорогу!

Царевич по-швидкому організував стіл, розстеливши на траві скатертину, нарізав ковбасок і хліба. Баюн із заплющеними очима переповз із ковдри на скатертину і плюхнувся в центрі, начепивши кільце ковбаси собі на шию і повільно, зі смаком, його жуючи.

- Ну ти й ледар, Леонардо!

- Річ у тім, що занадто далеко я сьогодні зайшов уві сні, повернутися складно.

- Я теж спав, як убитий, - зауважив Любомир.

- І я, - вставив Веремій, - хоча зазвичай сплю дуже чуйно. Добре, коли твій сон стереже така жінка!

- Нещасна жінка, - зітхнула я. - Самотня жінка завжди нещасна. Шкода, що ми нічим не можемо їй допомогти. Так, до речі. Я абсолютно впевнена, що Горох просто так мене не відпустить, і придумає ще якесь завдання. Навіть не знаю, чи зупиниться він у своїх бажаннях, коли отримає молодильне яблуко. Тож про жар-птиць і живу та мертву воду нікому ні слова! А то доведеться нам за ними повертатися, а в мене на цих милих пташок, здається, виробилася алергія.

- Згодні, - рудий мимоволі потягнув долоні до щік, які під час втечі були обпечені вогняним пір'ям.

Незважаючи на те, що все загоїлося, але пам'ять про пережитий біль ще дуже свіжа.

- Так, ти маєш цілковиту рацію, - підтвердив чорнявий красунчик.

- Так от, - продовжила я, - не знаю, що Горох ще придумає для мене. І, тому, я хочу продумати альтернативні варіанти. Можливо, царевич мав рацію, стверджуючи, що в царстві Гороха мені ловити нічого. І, Веремій, - обернулася я до чорнявого, - ти казав, що можеш мені допомогти. Я готова вислухати тебе й обміркувати твої пропозиції.

Царевич опустив очі.

- Я слухаю, Веремій.

- У мене немає гідного варіанту, Риса. Зізнаюся чесно: коли я знайшов тебе в Прикордонному Лісі, то збирався просто узяти із собою красиву дівчину, щоб вона... щоб ти не пропала одна в чужому світі без захисту. Так, я обманював, що допоможу тобі повернутися. Я не знаю, хто може допомогти... Але зараз, повір, коли я пізнав тебе ближче, я б ніколи не вчинив так. Ти... незвичайна. Зазвичай жінці потрібен чоловік, щоб захищав її. Але ти, Рисо, і сама не пропадеш. Ти - неймовірно сильна, смілива, відчайдушна...

- Та не впоралася б я без вас, якщо чесно, - зітхнула я. - І спасибі за правду.

- Казав я, що не можна йому вірити, - буркнув Люб.

- Усе, забули. Веремій сам розповів правду і не треба більше згадувати ту історію. Тепер нам слід подумати ось про що. Не може бути, щоб до мене ніхто не перетинав кордон.