Глава 22. Молодильні яблука.

Я нюхнула рідину у флязі, переданій мені богатиркою. Якийсь міцний алкоголь. Зробила один ковток - і задихнулася.

Веремій по-швидкому дістав зі своїх запасів ковбаски і нарізав.

Леонардо кидав, кидав на нас нещасні погляди, щоб пожаліли помираюче кошеня, але, побачивши, що ковбасу їдять без нього, швиденько ожив і приєднався.

Любомир тільки морщив чоло, протираючи мертвою водою коней, що безсило валялися на траві.

З ковбаскою фляга швидко пішла по колу.

- Що там, в обох напівсвітах робиться? - поцікавилась войовниця.

- Та як завжди, - махнув рукою царевич. - Одні воюють, інші миряться, треті начебто дружать, але, за фактом, гірше, ніж воюють.

- Точно, як завжди... - Синьоочка згідно кивнула і потягнулася за цілим кільцем ковбаси, чого на неї дивитися? - У глобальному плані так завжди. Розкажіть краще про себе, це буде набагато цікавіше.

Тут ми, розвеселившись, почали ділитися своїми пригодами.

А коли закінчили, богатирка глянула, що коні вже піднялись на ноги і підкликала Любомира:

- Іди сюди, здорованю. Ти ж уже закінчив? Кобилиць відпусти погуляти на луку, та не турбуйся, мій Буян догляне.

Богатирський кінь гордовито вигнув шию, переступив передніми ногами і задер шикарний хвіст.

- Сюди сідай, - поплескала берегиня Ірійського Саду біля себе, і обхопила блазня рукою за шию. - Я вже років сто, якщо не більше, живої людини не бачила. А я ж народилася королівною в одному степовому королівстві. Скільки женихів було! Тільки не захотіла життя вести спокійне, подушки вишивати та квіточки розводити. Та й як би всиділа я на місці, якщо проявилася в мені сила божественна, богатирська. Було в мене троє братів, з ними разом ми бойові мистецтва опановували, і науку чаклунську вивчали, і історію з географією. І помандрувати світом чимало довелося, і гострою шабелькою помахати. А коханців скільки мала! Були й офіційні чоловіки, як же без чоловіків? Всяке було... Навіть зі знаменитим Кощієм такі терки мала... Як мене тільки не називали!.. І дівицею Синьоочкою, і Цар-дівицею, і Білою Либіддю. Ви навіть не уявляєте, яке в мене насичене життя було! Мемуари можна писати. А потім якось мене стародавні боги найняли Ірій охороняти, а я в договорі не побачила, що не вказано кінцевого терміну служби, ось і підписалася. Спочатку весело було. За одним столом із богами сиділа, мед-пиво пила, сур'єю запивала. По волі з подругами в чисте поле ходила кістки розім'яти, то скачки, то боротьба, то стрільба з лука, то метання списа. Але нині все змінилося. Старі боги пішли. Дванадцять поляниць із мого загону, подруг моїх сердечних, я втратила. Кого заміж відпустила в далекі краї, хто в бою загинув, особливо багато кістьми лягли в чистому полі, коли мене поруч не було. Так і залишилася я одна-однісінька... Зовсім туга взяла...

- А... з Іваном-царевичем же було щось? - згадала я відому казку про молодильні яблука.

- З Іваном-то? Було. І заміж я за нього навіть вийшла. Закохалася!.. Райський Сад на соратниць-подруг залишила. Навіть доньку народила. Тільки не до душі припала його родичам. У поле мечем помахати не ходи, чаклунством не займайся. Я хотіла по яблука з'їздити, ощасливити всіх. Куди там? Поїдеш, сказали - назад не повертайся! А я поїхала, душу провітрити, подруг провідати. Бачу, погано їм без мене, не справляються самі. Але я все ж спробувала ще в сім'ю повернутися. Тільки мене такою лиходійкою представили... Дочка без мене захворіла, а сказали, що це я з неї соки життєві випила. І взагалі сказали, що я їй не рідна. Хотіла хоч таємно допомогти, передати яблуко, вимочене в мертвій воді, і яблуко, вимочене в живій. Та вона тільки перше встигла надкусити. Нацькували на мене церберів триголових, то й покинула я край, який так і не став рідним. Для доньки знайшла доброго чоловіка, царевича, карту йому дала, де кришталева труна у горі захована, водою живою наділила. З  чужих вуст дізналася, що все вийшло, як і планувала, царевич доню мою врятував, одружився. Я й заспокоїлась, більш у ті місця не навідувалась. Так і склалося, що тепер тут мені жити, місця райські від чужого ока охороняти. Більше нікому. А мені б чоловіка ладного! Доньок міцненьких! Виростила б їх, нових поляниць виховала...

Синьоочка схилила голову на плече Любомира, який завмер, боячись поворухнутися. В його очах розливався жах. Ще б не перелякатися. Вона, звісно, баба видна. Але занадто видна. Я думала, вона на нього око поклала, а вона вже й голову вмостила!

Так я й знала, що до цього справа йде. І, хоч богатирка мені глибоко симпатична, і я їй вдячна за наш порятунок, але Люба я не віддам! І чорнявого теж не віддам! Адже вона вдвічі більша за блазня, і втричі більша за царевича! Задавить! У першу ж шлюбну ніч на смерть задавить! А мені їх шкода. Тому я рішуче встала на ноги, обтрусилася і твердо сказала:

- Ні!

- Що, «ні?» - зі здивуванням підняла на мене очі войовниця.

- За всієї моєї поваги, Любомира я не віддам!

- Цього, чи що? - прочесала вона пальцями руді кучері блазня. - Так я його брати й не збиралася!

- Веремія теж не віддам! Шлюб має бути за коханням, а не за розрахунком, не по зальоту, і не в рахунок оплати за допомогу. А говорити про це світле почуття в цій ситуації не має сенсу!..

- Цей здохлик мені теж не потрібен! Худіший за самого Кощія!