Глава 21. Богатирка.

Чесно кажучи, я вже думала, що настали останні миті життя. Що так і згину я біля блаженного раю, цілком справедливо уражена вищим судом за крадіжку.

Ми вже вискочили на відкриту місцевість, і попереду заклично маячили похмурі Рипійські гори, але жар-птиці, хоч і вибили з нас яблука, але навіть не думали відставати. Коні, теж побиті і з пропалинами на шкірі почали спотикатися. В очах темніло і свідомість відпливала геть.

Прощавайте, мамо і тату! Прощавай, бабусю! Ви й не дізнаєтеся ніколи, що ваша нерозважлива донька згинула в іншому напівсвіті. Не дарма батьки не хотіли мене відпускати до бабусі в село...

Щось велике промайнуло над нами і стало на нашому шляху майже біля самих Рипійських гір.

- Прррррр! - пролунав гучний голос, від якого наші коні миттєво зупинилися і стали немов укопані.

Я повозила рукою по очам, щоб хоч трохи стерти кров, яка застилала їх, але змогла розгледіти тільки величезний силует вершника на такому самому величезному коні, який неспокійно перебирав копитами.

Не знаю, хто він, невідомий вартовий, але тепер нам, уже напевно, прийшов сумний і безславний кінець. Раз навіть коні перестали іржати від болю і застигли на місці, то куди проти нього нам, і так напівживим.

- А ви - геть! – скомандував низький гуркотливий голос.

Вершник змахнув правицею - і жар-птиці припинили нас добивати, тільки шелест крил пронісся над головами.

Правильно, нас уже можна й не добивати, ми й самі ось-ось відкинемо копита разом із нашими кіньми.

Ні, мабуть, добивати все-таки будуть. Я побачила, як гігантська постать охоронця спішилася і рушила повільним упевненим кроком у наш бік. Зір зовсім нечіткий, але я змогла зрозуміти, що на воїні блискучі металеві обладунки, на голові його - гостроверхий шолом, а на боці б'ється об ногу величезний меч.

Ось і все. Свідомість майже покинула мене, в очах усе розпливлося і я, повністю знесилена, сповзла з коня і впала на землю, на спину. Розкинула ноги і руки, подумки прощаючись із життям.

І раптом відчула, як чиясь рука дбайливо піднімає мою багатостраждальну голову і ллє мені до рота рідину, що ледь поколює язик, схожу на боржомі.

Кілька ковтків буквально повернули мене до життя!

Пульсуючий біль затихав, зір прояснювався. Я підняла очі й побачила воїна, що схилився наді мною. Тільки це була молода жінка богатирської статури. Точно, жінка! Про це говорили і доглянуті довгі нігті, і виразні опуклості в районі грудей і попи, і дві довгі коси, що спускалися по плечах, немов в’юнкі змії. На великому, але досить симпатичному, обличчі гірськими озерами виділялися яскраво-сині очі. Легендарна поляниця-богатирка досі охороняла довірений їй Райський Сад.

- Синьоочка... - ворухнулися мої обпалені губи.

- Встигла, - низьким, трохи хриплуватим, але доволі приємним голосом промовила богатирка. - Жар-птиці ледь не закльовували вас.

Я помітила. Опустила очі на поранені обпалені руки. Не тільки руки, по всьому тілу крізь рвані дірки одягу виднілися рани і текла кров.  Прийшло чітке розуміння, що знеболювальне, яке мені дала богатирка, життя мені не врятує. З такими ранами й опіками до палацу Гороха не дістатися, лихоманка вб'є раніше. Я перевела погляд на супутників. Вони теж зараз лежали на землі. Любомир, скорчившись і втупившись чолом у землю, ледь ворушився. Веремій розкинув руки й ноги, очі його заплющені, вії не тріпотіли й навіть дихання не було помітно. Обидва вкриті рваними ранами та сильними опіками.

Не жити нам...

Я погубила всіх. Не треба було погоджуватися їхати за молодильними яблуками. На очі навернулися марні сльози, які вже нічим не могли зарадити.

Синьоока войовниця хлюпнула з великої фляги на білу носову хустку:

- Роздягайся, викрадачка чарівних яблук.

- Що? Навіщо?

- Мені потрібно протерти твої рани мертвою водою.

Я прокліпалася, намагаючись позбутися сліз. Мертва вода? Казкова мертва вода, яка загоює рани і навіть зрощує кістки? Так, у казках йшлося про те, що чарівні джерела мають бути десь тут, біля Алатир-каменя і Світового Дерева. Але повірити не можу...

- Закрий рота, викрадачка. Так, це та сама мертва вода, яка відновлює навіть мертву плоть до її первісного стану.

У цілковитому шоці скинула уривки, що були колись одягом, і войовниця обтерла все моє тіло вологою носовою хусткою. Боляче було тільки під час першого дотику до ран. Змочені цілющою водою вони стягувалися на очах. І навіть від сильних опіків не залишалося навіть почервоніння. Тільки сильно вкорочене обпалене волосся нагадувало тепер про те, що я ледь не померла. Але відчуття були дивні, складно стало навіть поворухнутися.

- А тепер ковтни ще живої води, - простягнула мені невелику фляжку поляниця. - Два ковтки, не більше.

Це була та сама рідина, яку я вже пила. Я зробила два ковтки і з зусиллям відірвалася від фляги. Вируюча енергія прокотилася по всьому тілу, знімаючи заціпеніння, повертаючи ясність зору і чіткість думки.

Мало того, я відчула в собі таку силу, таку волю до життя!...

- Одягайся.