Глава 20. В Ірійському саду.

Ірійські пагорби наближалися й ейфорія через близькість райських земель все посилювалась. Хотілося сміятися від радості, тискати кота, обійматися і заміж.

За Веремія.

Ні, за Любомира.

Чи, все-таки, за Веремія? Не можу розібратися з власними почуттями.

Ех, додому треба повертатись, до рідного світу, а то я дедалі сильніше прив'язуюся до своїх супутників. І навіть до цього ледачого котика. А не треба. Баюна я ж теж не зможу із собою взяти. Так, обіцяла його матері подбати про кошеня. От і подбаю - віддам у добрі руки.

Любомиру.

Чи Веремію?

Чи, все ж таки, Любомиру?

Ми зрозуміли, що ступили на землю обітовану, коли під ногами трапився струмок із незвичайною, кришталево чистою водою, крізь яку було видно кожний камінчик на дні. Кожен самоцвіт. Здається, дно вистелене яшмою, і лазуритом, і бурштином, і нефритом, і гранатами, і, можливо, дорожчим камінням, я не надто добре розуміюся на гемології. Але вони притягували погляд своїми яскравими барвами і сильною енергетикою.

Коні одразу припали до джерела і сьорбали довго й так смачно, що й ми спішилися, аби скуштувати райської водиці. Вона, і справді, мала незвичайний смак і чудово охолоджувала. А то сонце, що піднімалося, припікало все сильніше. Відразу відчулося, що додалося сил і енергії.

Тільки от конячка блазня після водопою зашкутильгала. Люб довго колупався у неї в копиті, поки не дістав застряглий камінчик, прозорий, як скло, який весело відбивав сонячні промені.

- Кришталь? - запитала я.

- Алмаз, - відповів Веремій, який підійшов і зазирав з-за спини.

- Ого!

Я вже уявила повні кишені алмазів, сапфірів та смарагдів, і як я вдома несу один за одним коштовні камінці у ломбард або в ювелірну майстерню.

Розбагатію!

Але царевич забрав камінчик із рук Любомира й обережно опустив у води струмка.

- Ееее!

- У Райському саду краще нічого не чіпати. Принаймні, не забирати з собою, а то хто знає, як воно обернеться... Та й яблук, згадалося, можна зірвати не більше трьох. Тоді, може, і пронесе.

- Так нас троє. Це означає, кожен зірве по три? А на місці можна одне з'їсти? - почала закидати царевича запитаннями.

Але він тільки приклав палець до губ:

- Тссс... Далі йдемо пішки і коней ведемо в поводу. Обходимо струмки та квіткові галявини. Ми не повинні нашкодити цьому місцю. І очікуємо...

- Чого?

- Та чого завгодно очікуємо!..

Трава під ногами стала шовковою, травинка до травинки. І жодних бур'янів. Натомість галявинами розсипалися квіти незвичайної краси і найрізноманітніших забарвлень. Легкий-легкий вітерець ледь ворушив волосся, створюючи найприємнішу температуру. Все частіше траплялися струмки, встелені самоцвітами. А птахи так щебетали, що дзвеніло у вухах.

На темнішому пагорбі, що був ліворуч, виділялося серед вічнозелених хвойників одне дерево неймовірної висоти. Це був стрункий темно-зелений кипарис. Згадавши сказання з Вед, передані баюном у період яснознання, ми вирішили обійти пагорб стороною.

На сусідньому пагорбі розкинувся березовий гай. І тільки зараз я зрозуміла, чому у Ведах говориться, що на горі Березані біла береза росте вниз гілками, догори корінням. Тут простір немов зламаний. Ніякі фізичні закони не працюють. Щойно йшли, як зазвичай, і ось уже самі крокуємо вниз головою і не падаємо, і навіть не відчуваємо цього! І вода в струмках тече й не виливається. І одні дерева зеленіють під нами, а інші тягнуться зверху до них гілками. І підкинутий камінчик падає на землю, хоч ця сама земля зовсім не там, де їй належить перебувати. І все це надзвичайно дивно. Дивно і захоплююче. Але я розумію, що в царстві стародавніх богів можливо все, і приймаю чудеса серцем.

Земля не раз міняється з небом місцями, поки ми виходимо до наступної гори. Напевно, це і є центральна гора, Алатирська. Вона велика і пласка, як кажуть, плоскогір'я. Але це так тільки здається з боку, коли ми наближаємося, то ігри з простором продовжуються. Він вигинається, ламається, грає різними гранями. У загатах хлюпочуться золоті риби. Туди-сюди носяться різнокольоровими плямами дивні пташки. І метелики, метелики з величезними строкатими крилами!

Різноманітні хвойні та листяні дерева ростуть навколо. І потужні дуби, і ясени, і в'язи, модрини й осики, клени й падуби. І навіть вишні, всипані солодкими соковитими темно-червоними плодами, які насичують швидше, ніж будь-яка їжа світу. Ми спробували.

Одні дерева звичайних розмірів, а інші - гігантські просто, мабуть, ще ті, посаджені богами. І одні ростуть із землі знизу, а інші - зверху, догори корінням, вниз гілками. І ми разом із ними ходимо то боком, то взагалі вниз головою. І вже самі часто не розуміємо, де верх, а де низ. І все обплітає кучерявий хміль. Тільки головного, Світового Древа не видно. Напевно, ми ще тільки на задвірках Ірію, а воно росте далі. Але я погоджуюся внутрішньо з тим, що так і не побачу легендарну вісь, на яку нанизані світи.

Наша мета - яблуневий сад.

І тут ми впираємося в золоту браму, височезну, прикрашену картинами з життя богів. Але ключів від Ірію в нас немає. І чарівного коня, щоб перестрибнути огорожу, як це описують у казках, теж немає. І ми йдемо вздовж, сподіваючись, що десь вона закінчиться.