Глава 18. Небезпечні землі.

Тепер я їхала на коні Веремія, в його ніжних обіймах. Моя любителька кисілю ще була мокра після купання. Любомир, зрозуміло, протестував, але царевич сказав, що треба грати чесно, а в обіймах блазня я подорожувала і так уже надто довго.

Леонардо помирився з Веремієм і знову дрімав у його заплічній сумці, сопучи і іноді пускаючи бульбашки.

Спочатку я зиркала наліво і направо, побоюючись нападу, але все було спокійно, дерева погойдувалися, іноді пересувалися з місця на місце і перешіптувалися з сусідами, думаю, обговорюючи несподіваних подорожніх, тобто, нас. Білки стрекотіли на гілках, перекидаючись шишками. Вдалині постукували дятли. Каркали ворони. Співочі пташки весело щебетали. І я теж поступово розслабилась.

 І раптом в одну мить усе змінилося.

Що саме? Я навіть не змогла б пояснити... Зникло умиротворення, відчуття спокою і безпеки. Виникло яскраве розуміння неправильності.

- Стійте!

Наша кавалькада різко загальмувала.

- Щось не так! Не зрозумію що, але щось, явно, не так! Мені чомусь так тривожно стало...

- Ми виїхали з Прикордонного Лісу, - спокійно пояснив царевич. - Ніяке зло проникнути в Ліс не могло, та й дерева просто не пропустили б його! Тепер же можна очікувати чого завгодно. Починаються небезпечні землі.

Я озирнулася на всі боки. Начебто все так само, як і було. Та не так. Дерева не ворушаться! І зараз це вже здається мені неприродним. Проїхавши ще трохи, ми побачили, що попереду, за лісом, здіймаються гори. Здається, це вони загороджують шлях до Ірійських садів. Похмурі і небезпечні Рипейські гори. І там на нас можуть чекати василіски та моргули.

Небо вже темніло потроху, справа рухалася до вечора, але Веремій, якось непомітно перетягнувши на себе роль командувача, велів повернутися трохи назад, туди, де ліс ще був живим у повному сенсі цього слова.

- Почекаємо, поки настане повна темрява. А це означає, що в нас є ще години дві, можете поспати навіть. Адже потім усю ніч доведеться провести на ногах. До ранку ми маємо подолати небезпечну місцину і опинитися по той бік Рипейських гір.

Ні, мені вже зовсім не подобається власна ідея. Отак бовкнула, не подумавши. Йти назустріч монстрам і небезпекам у непроглядній темряві! І хто мене за язик смикав?

І тут мене осінило!

- Які ж ми телепні! Такий шлях пройшли абсолютно даремно!

- Чому це даремно? - повернув здивовано голову блазень.

- Коли я потрапила на цю половину світу, був кінець травня. Зараз, напевно, початок червня. Які, до біса, яблука?

- Даремно розхвилювалася, - одразу ж заспокоїв мене Веремій. - В Ірії немає поділу на пори року. На одному дереві можна побачити і квіти, і зав'язь, і стиглі яблука. Тож усе в порядку.

Нічого не в порядку!

- Але ми ж не зможемо йти в гори в абсолютній темряві! Це просто нереально! Навіть, якби там не жили усі оті чудовиська з кунсткамери. Це ж гори! Ми переламаємо і ноги, і руки! Або, взагалі, вб’ємось до біса!

- Не хвилюйся, я зможу знайти дорогу. Я непогано орієнтуюся в темряві. Тож буду провідником.

- Ти, що, змій? Це змії можуть бачити вночі! - вигукнув Любомир.

А баюн сонно пробурмотів:

- У нічних змій на сітківці ока паличок більше, ніж колбочок, що допомагає їм краще бачити в темряві. Але й інші види мають унікальну здатність уловлювати інфрачервоне випромінювання, що виходить від навколишніх предметів, але не як хвилі, а як тепло. Тобто, вночі рептилії бачать не очима, а спеціальними, чутливими до тепла, органами.

Ой, як цікаво! Особливо цікаво, що баюн видає не розповіді з історії, а цілком наукові факти, відомі у нашому, нечарівному, півсвіті. І цілком сучасною мовою.

- Я не змій, - заперечив спокійно Веремій, - але багато років провів серед зміїного народу і мав змогу дечого навчитися. До того ж, я зможу відчути, де розташовані лежбища василісків або інших змієподібних чудовиськ, і обійти їх. Але, якщо ти, Любомире, маєш кращі здібності, то можеш очолити загін. Я не проти.

Блазень зніяковів, нічним зором він, явно, не володів.

- Ми повинні довіритися Веремію, Люб.

- Так, у нас немає іншого виходу, - кивнув рудий.

- Вам доведеться йти за мною слід у слід, - продовжив царевич як ні в чому не бувало. - Я зупинився - ви зупинилися. Я повернув - ви повернули. І все це в абсолютній темряві. Рисо, постарайся не закричати, навіть якщо твого обличчя торкнеться крило кажана. У горах їх має бути чимало.

Я здригнулася, уявивши картину. І звідки я знатиму, що це крило кажана, а не якогось чудовиська?

Але який вибір?

- Постараюся.

- На цьому інструктаж закінчено, а тепер, Рисо, тобі потрібно трохи поспати.

- А ти?

- А я сходжу на розвідку.

- А повечеряти? - нагадав, відкривши одне око, Леонардо.

- Та ми ж вечеряли всього кілька годин тому! - обурилася я.