Глава 16. Пам'ять повертається.

- І все ж, не може такого бути, щоб ти нічого не забула, скупавшись в Озері Забуття, - міркував Любомир, розмірено погойдуючись на коні та обіймаючи мене зі спини. - Можливо, у тебе є наречений у рідному світі, але спогади про нього змила чарівна вода?

- Та немає в мене нареченого, вже це я точно пам'ятаю.

- Але ж ти вирішила, що я... або Веремій...

- Та пошуткувала я! Просто ти так хвилювався, думаючи, що з моєї голови вилетіли всі мізки, що я просто вирішила пожартувати.

Мою брудну конячку прив'язали до сідла, і вона цокала копитами десь позаду, нагадуючи про кисільні казкові береги. Принаймні, мені зараз було тепло і приємно в міцних обіймах рудого. Занадто навіть міцних, напевно, боїться, щоб я не звалилася.

- Ні, щось ти, точно, забула. Адже це Озеро Забуття! Воно повинно було взяти плату за купання!

- Якщо я щось і забула, то я цього не пам'ятаю, - вивела я формулу. – І, якщо мені це не заважає жити, то... До речі, а куди ми їдемо?

- Ти знову пожартувала?

- Ні, правда...

Начебто все пам'ятаю, а от мета нашої подорожі для мене мов у тумані.

- Ось! Я ж казав, що це Озеро Забуття було! Риса забула, куди ми прямуємо!

Любомир наче аж зрадів, що його думка підтвердилась.

- Як у наш світ потрапила, пам'ятаєш? - обернувся до мене Веремій, який їхав трохи попереду.

- Пам'ятаю. Абсолютно випадково потрапила. Я навіть не підозрювала до того про існування другої половинки світу.

- Як я тебе з ями зі зміями витягав, пам'ятаєш?

- І це пам'ятаю. Ще раз дякую.

- Та я не заради «дякую», я просто з'ясовую ступінь пошкодження твоєї пам'яті. Як рудого в лісі знайшли пораненого, пам'ятаєш?

- Так.

- Як ми за баюном ходили, пам'ятаєш?

- За цим ненажерою і ледарем? - кивнула на сумку, з якої стирчала, погойдуючись у такт руху, голова сплячого кота. - Ще й як пам'ятаю.

- Як цар Горох дав нам, а точніше - тобі, нове завдання?

- Щось смутно...

- Ми повинні привезти йому з райського саду молодильні яблука.

- А він, що, одружитися зібрався?

- Чому, одружитися? Просто оздоровитися.

- І я погодилась?

- Погодилась, бо пара яблучок для твоєї хворої бабусі буде дуже доречною.

- А... Так... Бабуся в лікарні, із серцем у неї проблеми... - засумувала.

- Не хвилюйся, добудемо ми яблука, - підморгнув Веремій.

Я посміхнулася. Він непоганий хлопець. Прибрехати, щоправда, любить і зарозумілий буває. Над рудим посміятися йому в кайф. Але, в принципі, він мені подобається. Красунчик писаний. Але й не тільки через красу. От хто я йому? Ніхто. І надій ніяких на те, що між нами щось може коли-небудь вийти. А він мене не кидає. Замість того, щоб поспішити порадувати батьків, що він живий-здоровий і з полону зміїного втік, він зі мною возиться. Царевич - і возиться з простою іносвітянкою... Хоча, якщо розібратися, то царевичів у цьому світі набагато більше, ніж іносвітянок. Цілком можливо, що я взагалі єдина, і тому надзвичайно цікава для місцевих.

Але сенс возитися зі мною, якщо я, за першої ж нагоди, покину цей світ назавжди?

Утім, Любомир теж абсолютно безкорисливо допомагає. 

Бачу і прекрасно розумію, що подобаюсь обом. І, виходить, що безсовісно обох використовую. Якби я їх у рідному світі зустріла - ось це була б конкуренція! Але в цій ситуації немає в нас майбутнього ні з одним, ні з іншим. Тому взаємна симпатія не повинна перерости у щось більше.

А шкода.

Але від допомоги я відмовитися не можу. Без Веремія і Любомира мені яблука чарівні не добути, а значить, і додому не повернутися.

- І який наш подальший маршрут?

- Ось, дивись, - Люб, обхопивши мене своїми міцними руками, виставив переді мною так звану карту, через що притиснувся до моєї спини ще тісніше. - Бачиш ось цю вісімку? Це два озера, що розташовані досить близько одне від одного. Це - Озеро Забутися.

- Це?

Каракулі, що позначають назву, прочитати взагалі неможливо. Навіть гірше, ніж у наших лікарів. Але, раз рудий каже, треба вірити.

- З Озером Забуття ми вже познайомилися. Тепер маємо незабаром вийти до Озера Спогадів. Скупаєшся в ньому - і все, що забула - згадаєш. А то хто знає, що ще вислизнуло з твоєї пам'яті.

- Якщо воно таке ж холодне, як перше, то я - пас.

- А ось зараз і перевіримо...

Перед нами, як на долоні, розкинулося ще одне озерце, майже двійник першого. Так само купали в тихих водах свої коси старі верби, така сама трава-мурава встеляла берег. А там, біля протилежного берега, навіть видніється латаття! Сіра качечка, покрякуючи, повела виводок крихітних каченят у зарості очеретів, подалі від неспокійних гостей. І тільки жаб не чути, може, просто не час для концертів. Легка суспензія туману стелилася над самою водою. Спокій і безтурботність.