Глава 15. Молочна ріка, кисільні береги.

- Важкий ти, - стягнула кошеня з грудей, поклала під бік і обійняла ніжно.

- Не заважай спати... – сердито муркнуло воно, і за хвилину вже блаженно сопіло в мене під вухом.

А я, хоч і втомилася, але заснула не відразу. Чомусь думалося, що Любомир пробереться в намет, щоби хоча б зірвати поцілунок. Або Веремій. Мені навіть важко самій собі відповісти, кого б хотіла побачити.

Нумо, хто сміливий?

 Але сміливих не виявилося. Мабуть, отримати ногою в око охочих не знайшлося. Може, не варто було так залякувати потенційних кавалерів?

Ні, напевно, так і краще. Все одно я не збираюсь починати в цій половині світу стосунки. Хоч і на тій половині ні з ким зараз не зустрічаюся...

Та це зараз не головне. Головне – мої рідні.  За першої ж нагоди повернуся додому. І без варіантів.

Не хочу потім страждати або щоб хтось страждав через мене.

Позіхнула і зітхнула. Важко примусити себе нічого не відчувати щодо обох юнаків. Вони різні, мов земля та небо, але обоє мені дуже й дуже подобаються. Навіть інколи трохи шкода, що треба повертатися. Але все моє життя – там. Мої рідні, мої друзі, мої мрії і плани. Я не зможу без рідної домівки...

У нічній тиші почувся тихий голос Веремія, який переріс у шепіт-діалог із Любомиром. Мабуть, не спиться й чорнявому, от і виліз із намету поговорити. Дуже сподіваюся, що просто поговорити перед сном, а не для з'ясування стосунків. Слів я розібрати не могла, так під цей шепіт, ненав'язливий, немов шелест листя на вітрі, і заснула.

Розбудили мене жар і тяжкість у грудях. А, ні, виявилося, що тяжкість не в грудях, а на грудях. Це Леонардо вночі переповз на мене повністю і сопів у вухо, посмикуючи лапкою. Мабуть, снився йому, що він веде активний спосіб життя, на відміну від звичайного, пасивного. Коли в гнізді жив, якось він бадьорішим був. Такий пустун! Все з гнізда вилазив, за пташками стрибав. А тут за пару днів встиг розлінитися до неможливості, спить та й спить, і вдень, і вночі.

Вибравшись з-під важкої тушки, яка навіть не прокинулась, вийшла з намету, потягнулася. Поглянула на Веремія і Любомира, що мирно спали, притулившись один до одного перед купкою хмизу, яка так і не стала багаттям. Хороші сторожа! Добалакалися, поки й позасинали.

Навшпиньках, щоб не розбудити, збігала в кущики.

Помилувалася світанком. Тихо, спокійно, дерева ще сплять, опустивши гілки, не базікають і не пересуваються. На траві роса, поблискує, немов самоцвіти. Ранні пташки пересвистуються вдалині. Краса. Ніби зовсім звичайний ліс. Повернулася в намет і з чистою совістю заснула.

Спала, поки не розбудив мене рудий.

- Рисо, сонечко... Тільки в око не треба! Я будити тебе прийшов. У дорогу вирушати час...

- Точно час?

- Точно-точно!  Невже не виспалася? Я і Веремія не будив, дав йому можливість відпочити і відіспатися. Але сонце вже високо, не варто зволікати.

Веремія він не будив, згодна. А не будив через те, що й сам солодко спав. Начебто б не збрехав, але й правди не сказав. Цікаво, кому можна вірити?

- Гаразд. Сніданок готуй, я зараз вийду.

- А сніданок уже готовий! - почувся зовні бадьорий голос Веремія.

Я вийшла, потягуючись і посміхаючись.

Якась у Зачарованому Лісі атмосфера дивовижна, і втоми не відчуваю, і світло на душі. Єдиною темною плямою - думки про бабусю, і про те, як хвилюються батьки. Але я роблю все, щоб скоріше повернутися. І повернутися не з порожніми руками, а з яблуками молодильними, які бабуню швидко на ноги поставлять. Тож запхала тривожні думки куди подалі й далі радію приємному ранку.

Веремій, і справді, сніданок уже приготував. Хоча, що там готувати? Скатертину розстелив, окіст порізав, хліб.

Леонардо, здавалося б, сплячий мертвим сном, розблокувався одним єдиним словом «їжа». Із жадібністю накинувся на ароматний прикопчений окіст. І утискати кошеня не хочеться, але зовсім не втихомирює воно свій надмірний апетит. Виросте товстим і ледачим.

- Лео, чи не занадто ти багато їси?

- А що? Шкода, чи що? - підняв скривджені оченята баюн.

І одразу стало шкода. Його.

- Та ти їж, їж. Дітям добре харчуватися треба, щоб рости. Тільки не забувай про руховий режим. Не варто весь день у сумці їхати. Пробіжися, за бабками пострибай.

- Уммм-гу... - баюн, заспокоївшись, вгризся в окіст.

Здається, дарма я йому «по вухах їздила». Після сніданку Леонардо сам швиденько забрався в сумку і задрімав. Занадто м'яка з мене вихователька вийшла.

Але ж він - котик, а котикам усе можна...

Поснідавши, ми продовжили шлях.

Ліс тут був не такий густий, як біля столиці царства Гороха, тож ми могли їхати на конях. Любомир дістав шматок парусини з недбало накресленими від руки карлючками, який цар назвав гордим ім'ям «карта», і крутив, намагаючись визначити, де ми перебуваємо і як нам потрапити в потрібне місце. Судячи з усього, виходило не дуже. Я під'їхала ближче і заглянула.

- Ось це що? - ткнула пальцем у «карту».