Глава 13. Не можна довіряти можновладцям.

Я підхопила зледащілого після сніданку Мурчика і вирушила на пошуки царя.

- Цар-батенько приймає скарбника. Це на годину-півтори, не менше, повідомив камердинер.

- Гаразд... Прийду пізніше.

Від нічого робити, я вирішила поблукати палацом і в кімнаті для гри в шахи (там була величезна дошка з фігурами зі слонової кістки) знайшла Веремія і Любомира, які хвацько грали в карти. Причому, на роздягання. Чорнявий красувався немов із мармуру виточеним торсом, але при цьому залишався в штанях і одному чоботі. Блазень, явно, почав роздягатися не з того боку.

- Доброго ранку! - привіталася оптимістично. - Вам, що, робити нема чого?

- Нічого, - понуро відгукнувся рудий, заодно роздумуючи, що знімати наступним. - Якщо тобі теж нема чого, то приєднуйся до гри.

- На роздягання? - уточнила.

- Ага, - Веремій кинув на мене вже зацікавлений погляд. - Хоч веселіше буде!

- Я в карти не граю. Тим паче, на роздягання.

- Даремно, - жаль промайнув на його обличчі.

- А я й не проти зіграти! - пролунав з-за спини знайомий дзвінкий дівочий голос.

Царівна, взагалі, наскільки я зрозуміла, намагається випробувати всі можливі гріхи.

- Ні! - Любомир був суворий у цьому питанні.

- Чому ні? - хором запитали Веремій та Оленка.

- Тому що ти - царівна! Тому що царівні - не можна грати в карти! Особливо на роздягання!

- Чому? - все ж таки не зрозуміла дівчина.

Юнаки мовчали, а я теж не могла привести потрібні аргументи. Довелося пояснювати кішечці, що сиділа в неї на руках:

- Смертну кару в країні скасовано, але це не скасовує того, що цар-батенько велить засліпити кожного, хто побачить принади його невинної дочки. Потім будеш усе життя гріхи спокутувати - водити Веремія і Любомира за ручку і годувати з ложечки.

- А-а-а-а... Тоді не треба, - розчаровано протягнула дівчина.

- Не зрозумію, хто кого виховує? - зауважила я.

Царівна ж швидко плюхнулася на софу, полегшено поклавши поруч баюна, все ж кошенята досить важкі, ніяких рук не вистачить.

- Мурка мене виховує, - зітхнула.

- І досить називати мене Муркою. Мурр - це наше родове прізвище. Тому всіх кошенят у сім'ї, поки маленькі, називають Мурка або Мурчик. Але час нам отримати нові імена.

- Ура! - зраділа царівна. - Будемо придумувати імена для кошенят! Спочатку для моєї кішечки. Чур, я перша пропоную! Маруся? Фрося? Сонька?

- Занадто просто! - скривилася Мурочка.

- Зірочка? Хмаринка? Ромашка?

- Я - придворна кішка, і ім'я мені належить підібрати царське! - запротестувала Мурка.

- Царське? Та я сама - Альона, хоч і царівна. І не скаржуся! - насупилася дівчина.

- Есмеральда? - запропонувала я. - Матильда? Кассіопея?

- Во! Кассіопея! Так називається одне з найкрасивіших сузір'їв північної півкулі! А назвали його так на честь ефіопської цариці, дружини царя Кефея. Так що підходить.

- Я теж хочу нове ім'я! - почав колупатися на моїх руках Мурчик, і я посадила його на софу поруч із сестрою.

- Барон? - запропонувала Альона.

- Пітон? - висунув свій варіант Веремій.

- Пельмень? - це вже блазень, мабуть, зголоднів.

- Ні! Ні! - Мурчик відчайдушно хитав головою. - Не те! Усе не те!

- Леонардо? - ризикнула я.

- Так! Так! Так! Так! Леонардо! Леонардо означає - Відважний Лев. А ще таке ім'я носив відомий художник, що прославився на століття!

Так наші кошенята з Мурки і Мурчика, що, якщо чесно, для баюнів зовсім не підходило, перетворилися на Кассіопею і Леонардо Мурр.

Коротше, Кассі і Лео.

Цікаво, це Мурчик про Леонардо да Вінчі з нашого світу говорив? Наша історія баюнам теж відкрита? Чи тут свій був знаменитий митець? Нехай, розпитаю іншим разом, коли матиму більше часу. Зараз не можу ні про що більше думати, окрім того, як повернутися до рідного світу.

- Люб, а ти не можеш мене провести до Оракула?

- Ні, Рисо, ніяк ні. До Оракула пропускають тільки за особливим царським велінням.

- Альона, а ти? Ти ж царська дочка.

- Я й сама не бачила Оракула ще ні разу в житті. Татко сам до нього ходить, а іншим дозволяє тільки у виняткових випадках. Я й не пригадаю, коли хто був у нього востаннє...

- Я теж ніколи його не бачив, - почухав потилицю Любомир.

- Ти ж казав, що вирушив у Заборонений Ліс за велінням Оракула!

- Так мені те веління цар-батенько передав.

- А-а-а-а... Гаразд, піду домагатися аудієнції.

* * *

- До Його Величності не можна! - зупинив мене камердинер.