Глава 12. Мені додому час...

Мурка наситилася швидше за всіх і, прикривши очі, почала віщати, мабуть, знайшло на неї осяяння:

- Тут у давнину дві відьми воювали, - розповідала кішечка протяжним голосом, яким зазвичай розповідають діткам казки. - Одна була темною, звали її Карга, і служила вона Змію Чорному. Разом зі Змієм хотіли вони. Царство Гороха захопити, Зачарований Ліс підкорити, кордон між світами відкрити. Протистояла їй відьма світла, тобто, берегиня, яку звали Ярославою. Була вона доброю і мудрою. Ніяке зло до межі не підпускала. Але й Карга спроб нашкодити Ярославі не полишала. Довго тривала війна між світлою і темною відьмами, поки не вдалося берегині полонити Каргу, приспати її й заховати в таємному місці. Тоді й Ярослава отримала можливість залишити цю землю і перейти у другу половинку світу. Вона продовжувала охороняти кордон, але вже з іншого боку. Але якось зловмисник пробрався до старого будинку берегині й розібрав піч. І в іншому світі впала світла відьма, як підкошена. Свічка життя її тріпоче, і з кожним днем дедалі слабкішою стає межа між світами, яку вона охороняла...

Веремій судомно зітхнув.

- Це правда все? - перепитала я Мурку, яка замовкла.

Та відкрила свої зелені оченята з вузенькими довгими зіницями по центру.

- Уривки істини пробиваються із Хронік - Загального Сховища Знань. Все так і було.

- То давайте відновимо піч! Адже це допоможе світлій відьмі?

- Славна думка прийшла в твою голову, Рисо! - підтримала мене маленька баюн.

- Я допоможу, - підскочив Веремій.

- Я теж! - приєднався до нього Любомир. - Я бачив, як пічник у палаці камін викладав!

У підсумку ми затрималися години на півтори, відновлюючи в старій хаті відьми грубку. Працювали, в основному, чоловіки. А ми з котами тільки заважали порадами. Але нарешті робота закінчена і, дивлячись на оновлену піч, так хороше на серці стало! Так світло!

Може, юнаки і не специ, може, й не все правильно зробили, та вже ж краще, ніж було. Схотілося навіть перевірити, чи горітиме, та зайвого часу не малося, ми й так затрималися, хоч збирались виїхати раніше.

- А тепер у дорогу! - голос Веремія, який тільки-но вмився після роботи, теж звучав якось радісно, натхненно.

- Ми втомилися, ми хочемо їсти!.. - це, зрозуміло, вічно голодний Мурчик.

- У дорогу! - гаркнув чорнявий і всі почали збиратися. - А то знову серед ночі застрягнемо в лісі!

Тепер припаси залишилися тільки в нього, і краще було з ним дружити.

Кошенят знову посадили в заплічну сумку Веремія і залишили затишний будиночок світлої відьми. Спустившись сходами, я подякувала хатинці за надану можливість переночувати під дахом. Хата у відповідь, як мені здалося, навіть дахом хитнула, напевно, дякувала за полагоджену грубку, драбина втягнулася і двері зачинилися.

А ми рушили в дорогу, маючи намір скоріше вийти з лісу. Дерева шепотілися, хитали гілками, але ніхто нам не перешкоджав. Зрештою, через деякий час, ми вибралися на окружну дорогу. Тут уже можна було розслабитись. Ми сіли на коней і стало легше. Ногам. Попі - навпаки. Але що поробиш? У всьому є свої плюси і мінуси. Зате на своїх двох ми не встигли б дістатися палацу до вечері. А так, пришпорюючи конячок, встигли.

Під'їхавши до палацу, ми кинули поводи слугам і рвонули щодуху, щоб царю не встигли повідомити про наше прибуття. Хотілося піднести сюрприз.

Горох саме вечеряв у маленькій їдальні зі своєю дочкою. Коли двері відчинилися, обидва підскочили від несподіванки, до того ж, цар із бутербродом із чорною (гороховою) ікрою в зубах.

- Хто без доповіді?! А, це ви!

Цар ковзнув поглядом по мені, по блазневі і втупився на Веремія. Його очі забігали туди-сюди, перескакуючи з однієї котячої голови на іншу.

- Що? Двоє?

- Я - відьмин, - одразу розставив крапки над «і» Мурчик.

- Відьмин? - перевів на мене підозрілий погляд Горох.

- Та хочеться кошеняті бути котом відьми, то нехай вважає мене відьмою, - махнула я недбало.

- І як же тобі, дівчино з іншого світу, вдалося у кішки-баюна двох малюків поцупити?

- Та нікого я не цупила! - навіть образилась. - Кішка сама віддала! І веліла, щоб про її доньку при дворі добре дбали, пестили, плекали, інакше вона особисто прийде і розбереться.

- Угу, угу... - кивав головою, захоплено посміхаючись, цар. - Значить, ось ця - моя? - потягнувся рукою з великим золотим перстнем на середньому пальці до кішечки.

І тут же відсмикнув з ойканням. Червона царська кров (А я думала, що в монархів вона має бути блакитною!) заливала палець і перстень. Довга подряпина тягнулася вздовж усього пальця.

- Я тепер помру? - приречено запитав Горох. - Чи перетворюся на кота?

- Обидві теорії не витримують критики! - незадоволеним голосом відгукнулася Мурка. - Ми не перевертні, тому навіть від нашого укусу, тим паче від простої подряпини, на кота не перетворитися. А ген красномовства не передається від баюна до людини. Померти, звісно, можливо, але тільки від зараження крові, якщо вчасно не обробити рану і в кров потрапить інфекція.