Глава 11. Ночівля.

Із тріском кущі розсунулися і, ледь не збивши з ніг, до мене підскочив Любомир. Дивився він злякано та, мало того, почав обмацувати мене усю.

- Гей! Ти що це робиш?! – ляснула я по нахабним рукам.

- Перевіряю, чи ти ціла!..

- А ти вирішив, що баюн відкусила від мене якийсь шматочок, поки ви, герої, ховалися по кущах?

- Ми не ховалися! Ми... продумували стратегічний план: як знешкодити кішку! Але все сталося так швидко... Так швидко...

- Що ж сталося такого страшного? - розвела я руками.

- На щастя, нічого! Але я думав, що баюн тебе зжере!

- Баюни поїдають тільки поганих людей і тільки у виняткових випадках, - повчально мовила Мурка, піднімаючись на задні лапи і притискаючись до мого живота голівкою.

Тільки тут рудий опустив голову і побачив двох кошенят біля моїх ніг:

- Це?.. Це!..

- Так, це те, що ти подумав. Кошенята-баюни.

- Але як? Чому мати залишила їх із тобою?

- Ми домовились. Кішка погодилася з тим, що малюкам час починати самостійне життя. Кішечку Мурку вона віддала на виховання царю Гороху, а Мурчика - мені.

- Бути такого не може! Неймовірно! - у шоці схопився за руді патли Любомир. - Щоб баюн добровільно віддала своїх дітей людині!..

- А по-моєму, кішка з суто жіночою мудрістю прилаштувала своє потомство, - почувся голос Веремія, що спостерігав за нами, склавши руки на грудях і спираючись спиною об найближче дерево, яке теж зацікавлено прислухалося до розмови. - Кішки віддають перевагу свободі, і ця розумниця вдало переклала турботи про малих на людей.. А Рисі, як бачиш, слід довіряти. Її жіночій інтуїції.

- Відьомській, - поправив Мурчик. - Мама сказала, що Риса - відьма.

Я знизала плечима, відповідаючи на насторожений погляд блазня.

- Тому що тільки відьма могла так нахабно прийти до баюна за кошеням, - пояснила Мурочка.

- Це зовсім не через відьомство, а тому, що Риса - з іншої половини світу, де немає страху перед баюнами, - сам себе заспокоїв Любомир.

Веремій знову нагадав про себе цінним зауваженням:

- Може, досить просторікувати? Може, час забиратися геть?

- На ніч дивлячись? По Зачарованому Лісу? - із сумнівом зиркнула я на темні кущі. - Я б воліла переночувати в гнізді.

Але тут категорично проти висловився Веремій:

- Погана ідея. Кішка-баюн може повернутися в будь-який момент, побачити кошенят і передумати їх віддавати. Або, того гірше, прийде не одна, а з новим котом. Адже вона тепер вільна жінка. А як поведеться кіт-баюн, відчувши людей? Якщо вже нам вдалося вийти живими з цієї небезпечної ситуації, то не варто випробовувати долю.

Я зітхнула і погодилася з доводами.

- Так, я все розумію. Просто почуваюся дуже втомленою...

- А тут неподалік є добротний будинок, - раптом заявила кішечка. - Мама розповідала. Це якщо йти на південь, але ближче до кордону між світами. Ми могли б там переночувати.

- А що за будинок? - Любомир, як завжди, нічому не довіряв. - Хто там живе?

- Та яка різниця! - вигукнула я, уявивши всі переваги ночівлі під дахом перед ночівлею просто неба в оточенні живих дерев і ще невідомо чого і кого.

- Сама подумай, хто може жити в Зачарованому Лісі? Вже точно, не прості люди!

- Це будинок відьми, - уточнила Мурка.

- Ось бачите! - блазень навіть якось зрадів, мабуть, тому, що його обережність мала підстави. - Ми ж не підемо до відьми?!

Я, в принципі, була вже готова і до відьми на нічліг попроситися, тільки б відпочити.

Та й кішечка продовжувала наполягати:

- А чого боятися? Будинок давно пустує, ніхто в ньому не живе. Та й та відьма, яка жила в ньому раніше, була світлою.

- Добре, - поставив крапку Веремій, який підійшов. - Йдемо до будиночка відьми.

- Тільки мене треба нести на ручках! Я ще маленький! - занепокоївся котик.

- Значить, коли з гнізда збігати, то ти вже великий, а коли своїми лапками йти - то маленький?  - скептично перепитала я.

Пухнастик насупився.

- А я з гнізда ніколи не тікала. Мої лапки взагалі не привчені до ходьби по землі! - нагадала про себе кішечка. - Тож це мене треба взяти на ручки!

- У нас клітка є, - вигукнув Любомир.

- Клітка-а?! - кошенята дружно сховалися за мої ноги.

- Заспокойтеся, клітка не для вас, а для ворона була. Ніхто вас замикати не збирається. Але й нести... Важкі ви вже, малята. Хіба що?.. - я запитально подивилася на Веремія.

- А що я? Найсильніший, так? Он, нехай Любомир несе. Він дебелий, міцний.

- Але в тебе є диво-сумка, в яку можна покласти, що завгодно, і ти не відчуватимеш ваги двох товстеньких баюнів.

- Я не товста! - образилася Мурка.