Глава 10. Мрії збуваються.

Я підхопилася, намагаючись схопити маленького бешкетника хоча б за хвіст, але не встигла. Разом зі спійманою здобиччю кошеня полетіло вниз, на землю. Разом із кішечкою ми вчепилися в край гнізда, визираючи й намагаючись зрозуміти, що там з її недолугим братом. Вже було доволі похмуро і розгледіти те, що відбувалося внизу, не вдавалося. Але задоволене бурчання та голосне чавкання дозволили припустити, що малюк живий, здоровий і вечеряє. Пташці не пощастило.

- Я теж хочу їсти! - запхикала триколірна кішечка. - Але я маму слухаюсь! Сиджу в гнізді! А ти!.. А ти!..

І заплакала. Бідна голодна кішечка. Треба було б спуститися за їжею для себе і для неї. Котик уже сам себе забезпечив. Бойовий, не пропаде. Справжній мисливець.  Нехай поїсть. А потім доведеться знову допомагати малюкові забратися в гніздо. У-у-у-у!  Адже я вже майже засинала під розмірене муркотіння кішечки, втомлена далекою дорогою і лазінням по деревах. Ворушитися навіть не хочеться, а доведеться.

Але я навіть не уявляю, як вилізти з гнізда і не звалитися при цьому! Це коти вміють падати з будь-якої висоти на чотири лапи. Я ж, якщо зірвусь, напевно, вб’юся...

Знизу пролунав тріск сухих гілок і тривожений голос Веремія:

- Рисо! Що сталося?! Це ти впала?!

- Агов! Я не бачу тебе, Рисо! Де ти? - це вже голос Любомира, ще більш стривожений.

Далі почулися чортихання і загорілось якесь примарне світло, мабуть, щось на кшталт місцевого ліхтарика.

- Я тут! Нагорі! Це кошеня знову звалилося! Гляньте, з ним усе гаразд?

Глянули. Про це свідчили грізне гарчання малюка, клацання зубів і чиєсь «Ой!»

- Кому палець відкусили? - поцікавилася я, продовжуючи вдивлятися в темряву.

- Обійшлося, - відгукнувся Любомир.

Світло магічного ліхтарика поступово посилювалося і поширювалось. І я вже могла розгледіти рябу шкірку котика, який наразі смачно хрумтів кісточками, і, віддалік, дві людські фігури.

- Рисо, здається, твій кіт нашого ворона зжер! – озвався рудий.

Ой, як недобре вийшло! Бідолаха й так останній день життя провів у стражданнях.

- Точно, нашого?

- Та хто ж його знає? Але схожий.

- Сам винен.

- Хто, я? - здивувався Любомир.

- Ні, ворон. Не слід було так близько від гнізда пролітати. Має ж у нього бути хоч якийсь інстинкт самозбереження? Тут живуть хижаки!

- Як я зрозумів, - почувся голос Веремія, - ворона тобі не шкода.

- Це природний процес. Кіт - хижак, птах - здобич. Якщо кіт нікого не зловить і не позбавить життя, то позбудеться його сам. З голоду. То кого будемо жаліти?

- Рисо, може, спустишся і рвонемо до палацу? - ризикнув запропонувати Любомир.

- Любчику, може, піднімешся, повернеш котика в гніздо і, заразом, мені принесеш воду та хавчика?

- Я великий і важкий, Рисо. Мене гілки не витримають. Скажи краще Веремію, він тонкий у кістці, нехай він і лізе.

- Ага! Я не тонкий у кістці, а стрункий і гнучкий. Зате я високий, тому ще невідомо, хто важить більше. Сам лізь!

- Я, взагалі, не підтримую цю ідею. Нам ноги потрібно звідси швидше забирати, а не по деревах стрибати. Рисо! Злазь! Кошеня вже трапезу свою завершує!

Зрозуміло, допомоги не дочекатися. Доведеться все самій робити. Як же не хочеться спускатися...

- Я теж їсти хочу! - занила жалібно кішечка.

Голодна дитина - це страшний суд. Гаразд, полізу, куди діватися? Якщо я і могла потерпіти, то малятко погодувати необхідно.

Я обернулася і завмерла. З протилежного боку гнізда я побачила... Я побачила... Я побачила...

Це була посмішка без кота. А Керролл щось знав... Я прокліпалася і над посмішкою побачила зелені ліхтарики очей.

- Мамка! - кинулась до посмішки кішечка і заторохтіла: - Мам! Я так сумувала! Мам! Я така голодна! Мам! А Мурчик знову не послухався, виліз із гнізда! Мам! Ти не уявляєш! Він застряг в щілині між стовбуром і сухою гілкою! Мам! Ця добра дівчина братика мого врятувала і в гніздо допомогла йому забратися! Її не їж! Мамо! А він знову вистрибнув! Мам! Він сам пташку їсть, а мені не дає!..

Так... Власних дітей мені довго не захочеться. Чи це тільки баюни такі балакучі?

Я вже придивилася і тепер бачила, що зовсім це не посмішка без кота, а голова чорної кішки розміром із пантеру, яку було непросто розгледіти у темряві. Крім зелених очей у неї були величезні білі ікла, ніби для реклами відбілюючої зубної пасти, і червоний язик.

- Добрий вечір! - я сіла по-турецьки на дно гнізда. - Нічого, що я до вас завітала? У вас дуже затишно!

- Мамо! Їсти хочу! Їсти! - скиглила кішечка.

Мати нахилилася, на мить зникнувши з поля зору, потім її голова знову з'явилася над краєм гнізда. Тепер усмішки не було, а в зубах хижачки тремтів чорний птах. Якщо тоді був не наш ворон, то цей - напевно. Такий незугарний, потріпаний.

Крихітка вихопила здобич із пащі матері й пішла під навіс із дубових пагонів, задоволено бурчачи. Кішка одним граціозним рухом застрибнула в гніздо. Красуня! І абсолютно чорна! Цікаво, в кого кошенята пішли? Гадаю, що в тата.