Глава 9. Гніздо та його мешканці.

Перед моїми очима опинилась галявина, у центрі якої ріс дуже старий і товстий дуб. Йому, напевно, була тисяча років, не менше. Тільки ось у висоту він виявився не особливо високий. Як я зрозуміла, верхівка старця колись була спалена блискавкою. Характерний обвуглений зигзагоподібний слід прорізав стовбур до самої землі. Проте стійке дерево продовжувало зеленіти, нижні гілки тягнулися вгору, утворюючи чашу, і тільки з того боку, де стовбур прошила блискавка, «чаша» не мала стінок, тому що тут гілки обгоріли, всохли й здебільшого вже обламалися, залишивши лише гострі сучки.

На обгорілій верхівці стовбура, а це десь за десять метрів над рівнем землі, розмістилося гніздо. Не гніздо - гніздище! Величезне! Це яка ж пташка в ньому живе? Така, що дзьобне разочок - і з’їсть, як мошку? Навіть черв'ячка не заморить.

До речі, і хто ж тут так несамовито кричав «На допомогу!», га?

Мабуть, моя поява змусила «того, хто гине», поки не гинути. Я пошукала очима і виявила, що найнижча суха гілка надломилася біля самого стовбура, утворивши щілину, в якій щось копошилося. Підійшла ближче і зрозуміла, що це щось - намертво застряглий в ущелині котик з непропорційно великою головою. Він шкреб лапами товсту кору дуба, намагаючись звільнитися, але застрявав ще сильніше.

Правду кажучи, дерево і саме ворушилося, намагаючись допомогти бранцеві, але сухі мертві гілки не рухалися, а живі не могли надто сильно зігнутися, і в нього нічого не виходило.

Коли я наблизилась, котик підняв голову, глянув на мене величезними зеленими очима, сповненими вселенським смутком, і прошепотів голосом помираючого:

- Допоможи!..

Хм, так це кіт розмовляє? Невже легендарний баюн? Утім, яка різниця? Жива істота потрапила в біду і я маю її врятувати!

- Звичайно, допоможу!

Я вхопила тварину за шкірку. Лівою рукою біля голови, правою - біля хвоста, і потягнула вгору, незважаючи на дикі протести:

- А-а-а-а! Ти що робиш?! Ти мені шкуру попсуєш! Ой! Боляче! Боляче ж! Мій бік! А-а-а-а! Я залишився без шубки-и-и-и!!!

Після хвилини зусиль мені таки вдалося витягнути котика з пастки. Він так кричав і скаржився, що я очікувала, що зараз пошкрябає мене до крові, але бідолаха кинувся мені на груди, обняв лапками за шию і притулився усім тремтячим тільцем, тяжко дихаючи й скиглячи.

Ох, який же він великий і важкий! Невже, справді, баюн? Про мене, так кіт - він і є кіт. М'який, пухнастий, його хочеться тискати і гладити, як плюшеву іграшку, і не важливо, говорить він чи просто нявкає.

За спиною пролунав тріск сушняка під ногами і фиркання коней. Я зрозуміла, що підійшли мої супутники, але не озиралася на них. Усю мою увагу зараз займав врятований.

Так, великий котик. Мене обхопив лапами, голова лежить на плечі, а хвіст мотається десь на рівні колін.

- Все-все-все-все! Погане - позаду! Тепер усе буде добре! - заспокоювала я котика, погладжуючи скуйовджену спинку. - Іншого разу будь обережнішим! Не треба було лізти на дерево за пташками. Судячи з розміру, тут живуть такі пташки, що вечерею виявився б ти... А ти ж не хочеш виявитися вечерею? Давай краще забиратися звідси помаленьку, поки не прилетіли господарі гнізда...

Котик щось нявкнув незрозуміле і підібгав лапки, тісніше притискаючись до своєї рятівниці, тобто, до мене. Було так радісно тримати його у своїх обіймах, вдихати приємний запах шерсті, відчувати, як лоскочать шию довгі вуса.

Я обернулася, готуючись залишити галявину з гніздом, щоб уникнути з'ясування стосунків з його мешканцями, і побачила, що Любомир і Веремій, відкривши здивовано роти, дивляться кудись за мою спину й угору. Невже гігантський птах прилетів? Що робити? Бігти? Чи краще не робити різких рухів? Котик жалібно схлипнув. Цікавість переважила обережність. Я не витримала, і повернула голову в бік гнізда, щоб подивитися, хто ж це там?

Із гнізда визирала голова. І це була голова не птаха, а... ще одного кота. Біленька, з руденькими цятками. Я бачила тільки її і дві лапки, білу і руду, що спочивали на краю гнізда. І була та голова тільки трохи меншою, ніж у того, хто досі здригався всім тільцем, притискаючись до мене. Очі примружені, а рот розпливався в єхидній однобокій усмішці, хоча раніше бачити усміхнених котів мені не доводилося. Тільки зараз я згадала, що чулися два голоси, хлоп'ячий і дівчачий. Значить, це кішечка, вона забралася в гніздо і не може спуститися. Виходить, потрібно її теж рятувати?

- Ганьба! Оце так ганьба! - пролунав глузливий голосок, дивно було бачити, як відкривається котячий рот, і з нього доноситься чиста людська мова. - Тебе тягли за шкірку, як звичайного кота! Ганьба!

- А ти б, як хороша сестра, зробила вигляд, що не помітила, і просто забула про цей сумний інцидент! - огризнувся котик.

Кішечка наче схаменулася, перестала розтягувати рота, зробила, не побоюся так сказати, розумне обличчя і ввічливо звернулася до нас:

- Здрастуйте, люди! Виношу вам подяку за порятунок мого недолугого брата!

- Здрастуйте... - розгублено промовила я у відповідь.

Така ввічливість бентежила.

- Чи не могли б ви надати ще одну невелику послугу?

- Я... яку?

- Мій неслухняний брат виліз із гнізда, до речі, це вже вкотре, але так застрягти довелося йому вперше. На щастя, добра дівчина, ти врятувала його нікчемну шкурку. Не могла б ти ще допомогти йому повернутися в гніздо?