Глава 8. Царське веління.

Коли перший голод було втамовано, захотілося поговорити.

- Люб, це ж ти здав царівну батькові? Зізнайся!

Блазень потупився:

- Я не зрадник! Але не можна Оленці в такий ризикований похід вирушати!

- Значить, здав...

- Я про її благополуччя турбуюся! Життя її бережу!

- Люб, а між тобою і царівною щось є?

- Рисо, я Оленку люблю, як сестру рідну! З першого дня її життя! Ми разом росли, разом вчилися, разом пустували... Я за неї будь-кого порву!

От і добре, що як сестру, що не має рудий на царівну планів, а то було б йому величезне розчарування. Бо вона, як я зрозуміла, теж любить його, як брата. Та й цар Горох доньку за сироту-скомороха не віддасть, і вона й сама шукає когось соліднішого. Це рідкість, коли підлітки не закохуються наперекір батькам. Тож усе добре. Не хотілося б, щоб симпатичний добродушний Любомир страждав від кохання нерозділеного.

Утім, хто його знає? Може, вони тільки кажуть, що почуття у них братсько-сестринські? Цілком імовірно, що навіть самі не усвідомлюють поки що... Усе ж таки, завжди поруч. Закохатися було б цілком природно.

- А царівна нічого така, - Веремій смачно відкусив пів пиріжка. - Я б її помацькав...

- Гей! Легше! А то мацалки повисмикую! - розлютився Люб. - І очі в її бік не повертай, а то так косим і залишишся!

- Кого мацати і на кого дивитися - не тебе питати буду. Як сама Олена світ Горохівна забажає...

- Та я тебе! - замахнувся Любомир.

Веремій відхилився непомітним рухом убік, і рудий, не втримавши рівноваги, впав просто на скатертину з пирогами. Встав, обтрушуючи прилиплі шматочки.

- Ти, Любчику, радий їжу знищити, аби я у свою суму залишки не склав. Живота, прям, не пошкодував! - посміюючись, Веремій доїв свій пиріжок.                                                                                     

По-моєму, йому просто подобається злити блазня, бо той так смішно злиться...

- А ти, лиходій, хочеш нас припасів позбавити і втекти?

- Хотів би - давно б утік, і в царство ваше Горохове не заглядав.

- А чому заглядаєш? Може, секрети наших селекціонерів вкрасти намагаєшся? Скільки разів тебе питаю, хто ти такий і звідки, а ти все від розмови уникаєш!

Веремій, і справді, вже кілька разів віртуозно зіскочив із теми, немов досвідчений політик. Мене теж цікавість розбирала, тому я робила вигляд, що ще їм, хоч уже й наїлася. Може, сьогодні чорноокий красунчик розговориться?

- Мовчить, гад! Точно, шпигун! А ми його в царські палати під білі ручки привели! А може, він не просто шпигун, а ще й найманий убивця?! Може, він нашого царя-батенька життя позбавити задумав?!

- Що ж ти тільки сьогодні кинувся? Я б за ніч, якщо б задумав, то не одного царя-батенька порішив, а пів королівства ваших вирізав!

- Хороша думка приходить опісля! Вбивця!

- Так нікого ж не вбив!

- Так це ти спеціально, щоб втертися в довіру!

- Зовсім дурна теорія, - похитав головою Веремій, витираючи рота. - Куди вже більше втиратися, коли мене до палати білокам'яної привели, у лазні царській парили, з царем Горохом за один стіл саджали, в опочивальні палацовій спати клали?

- Лох я, лох! - притиснув долоню до губ Любомир. - Зовсім пильність втратив...

- З першим твердженням цілком згоден.

- Може, ти царівну викрасти хотів?

- Так не викрав же.

-  Може, ти...

- Люб, охолонь, - не витримала я. - Він тебе спеціально провокує.

- Ось-ось! Провокатор! Може, ти революцію зробити задумав? Царя скинути?

Веремій зітхнув і підняв очі до неба.

- Бачать боги, я довго терпів... - і почав вставати.

- Ага! Зізнався! - сполошився блазень. - Зізнався, що досі нічого не накоїв, бо терпів! І яке жахливе зло тепер ти збираєшся створити!

- У кущики сходжу, можна? Довго терпів..

. Я відверто реготала. Любомир плямами пішов. Веремій зник у заростях бур'янів.

- Ти поводишся, як хлопчисько! – ледве примусила себе не сміятися і суворо сказала рудому. - Неадекватно!

- А як мені поводитися, якщо я за тебе хвилююся, Рисо? - потупив погляд Люб. - Не довіряю я йому...

- Не сміши. Веремій мене врятував, тобі допоміг. Ризикуючи власним життям, пішов із нами по кошеня-баюна, а ти йому досі не довіряєш!

- Не довіряю, - вперто повторив Любомир. - Знову він від запитань втік.

- У цьому він майстер, згодна. Але, може, у нього є для цього причини? Може, у нього проблеми особистого характеру, про які він не хоче говорити? Не чіпай його.

- Та нехай, - махнув рукою блазень. - Але пильнувати буду.

- Ага, краще перепильнувати, ніж недопильнувати!