Глава 7. Дівчина з претензіями.

Відмовлятися від лазні – то смертний гріх.

Сауна у вигляді величезної бочки, покладеної на бік, стояла за палацом, і була вже готова за наказом царя-батенька. Вмістилося б у ній чоловік десять-дванадцять водночас, але зараз парилися тільки ми з Оленкою.

Царівна вмілим рухом вилила на розпечене каміння відро води. Гаряча пара наповнила приміщення.

- То що, подобається він тобі? - запитала суворо дівчинка.

- Хто? - не зрозуміла я.

- Та хто ж іще? Любомир.

- Милий. Рудий. Смішний, - кивнула я.

- Ой чи й все? І ти не помітила, які сині в нього очі? Як небо в літню спеку. А цей милий пушок на щоках? А як він зводить брови трикутничком, коли дивується, розмірковує або не знає, що сказати? А які сильні й ніжні в нього руки? А сам увесь міцненький, немов горішок! І волосся в нього зовсім не руде, а золотисте...

- Перше підліткове кохання, - з розумінням кивнула, дівчатка завжди закохуються в старших чоловіків, які перебувають у полі зору.

- Та що ти розумієш? Мені вже сімнадцять днями виповниться! А це вік, коли заміж дівчину віддають! І це за новими правилами, за давніх часів і в п'ятнадцять уже старими дівами вважалися!

- То ти за Любомира заміж зібралась?

- Не знаю ще, - знітилася дівчина. - Він, звісно, дуже привабливий чоловік, і освічений до того ж. Навчався він разом зі мною і, чесно кажучи, краще за мене. А ще добрий. Цікавий. Турботливий. Тільки він же - блазень гороховий. Весь світ наді мною потішатися буде...

- Це вірно. Дружина блазня - це як буде? Блазниця? Чи блазнянка?

- Ось, і ти туди ж!

- Вибач. Не хотіла образити...

- Адже я його все своє життя знаю, - розговорилася Оленка, притиснувши долоньки до грудей. - Із самого свого народження. Матусі моїй ніяк завагітніти не вдавалося. І тут татко сироту до двору взяв, дбати про нього став, як про сина рідного. А через дев'ять місяців і я народилась! Диво отаке! Так Люб із самого першого дня поруч був, бавив, щоб не плакала, колиску гойдав, навіть пелюшки міняв іноді. Йому тоді п'ять років було. А зараз - двадцять два. І ми з ним завжди разом! І в іграх, і в пустощах. Ох, і діставалося йому... Я щось витію, а карали завжди Любомира... Як же мені його не любити? Люблю я його навіть... більше за тата!

- А мама?

- А мама померла десять років тому, коли намагалася цареві спадкоємця народити... Немов мене йому мало... А тепер ні братика, ні мамки...

- Ну... ти тримайся. Його Величність тебе любить за двох...

- І Люб мене любить... І я його. Тільки от як мені за нього вийти заміж, якщо він - блазень?

- Проблема... - знизала плечима.

Я тут ненадовго, тож мені в чужі проблеми вникати не слід. І почуття особливі мені не потрібні. Ні кохання, ні дружба. Інакше важко буде цей світ залишати. Тому нехай що хочуть, те й творять. Любляться, одружуються, розбігаються. Мене це не стосується.

- Та й старшого треба б чоловіка вибирати, - продовжувала міркування царівна. - Чоловіки, вони так повільно розвиваються!.. Любомир ще сам, як дитина. Одні розваги в голові. На коні поскакати. У опудал постріляти. Якесь складне доручення виконати. Ось Веремій уже має серйозніші погляди. І вигляд у нього гордий, і обличчя благородне, і постава царська. Красень писаний, як із картинки! І одягнений розкішно. Тільки навіщо мені мандрівник? По світу за ним бродити? Це тиждень можна. Ну, гаразд, місяць максимум. А далі як жити? Без зручностей? До чужих людей на нічліг набиватися? Ні, теж не піде. Мені чоловік ґрунтовний потрібен. Щоб і собою гарний, і розумний, і сильний, і землі щоб мав, і багатства. Ні, ти не подумай, Рисо, що я меркантильна. Тільки, якщо чоловік років до тридцяти майном не обзавівся і коштів для спокійної старості на нажив, то не знає він, як жити, він і мій спадок швидко за вітром спустить. Діловитість та хазяйновитість - це вроджене в чоловікові має бути, цього не навчишся. Хочу, щоб обранець мій майбутній був шанований і знаменитий, щоб світло слави його і мене освітлювало!..

А дівчина з претензіями! Подавай їй чоловіка і багатого, і відомого. Ще щоб і собою гарний був. У соцмережах пишуть, що це три різні чоловіки.

- І що, хіба немає в сусідніх королівствах гідних погляду єдиної дочки царя Гороха кандидатів?

- Якщо подумати, то й немає, - похнюпилась Оленка. - Із холостяками проблема! Ех, важко бути царівною...

- Це так. Добре, що я - не царівна, - перейнялася я проблемами дівчат царського роду. - Кого захочу, того й виберу, і не буду ганятися за званнями та регаліями.

- Тобто, зараз ти самотня? - підсумувала дівчина.

- В активному пошуку, - скажімо так.

- А ти Любомиру подобаєшся, я таке відразу бачу! Він, що не робить, а очі все в твій бік косить, і в зіницях картинки всілякі стидні відбиваються, які в нього в голові.

- Скажеш теж, - хмикнула я.

- А ти що думала? І Веремію ти подобаєшся, це теж помітно.

Я, в принципі, не заперечую. Недарма вони за пів дня сто разів посваритися встигли. Недарма супроводжувати мене беруться в поході за кошеням-баюном. І не дивуюся. Я - дівчина красива, струнка, сучасна, самостійна. Напевно, вигідно відрізняюсь від місцевих, які тільки й думають, що про заміжжя.