Глава 6. Царські обіцянки.

Заспокоєна царськими обіцянками, я перенесла увагу на ароматний супчик з димком і з грінками. Саме те після дороги, нехай і не дуже далекої. Супчик був схожий на курячий, а на дні плавали зелені горошини і яєчка лише трохи більші за ці горошини. Дрібніші навіть за перепелині. Горобині, чи що? Але питати я не стала. Закінчення мого сердешного спілкування із супом терпляче чекали м'ясна і сирна нарізка на великому блюді, бутерброди з чорною ікрою і фрукти у вазі на високій ніжці.

- Ех, зголоднів я! Готовий з'їсти самого царя!

Я мало не вдавилася. А виявилось, що це всього лише Любомир в одязі скомороха завалився до їдальні. Веселий обтягуючий костюм із різнокольорових яскравих клаптиків, великий фестончастий комір і смішна шапка з дзвіночками рудому надзвичайно пасували. Він рухався, пародійно піднімаючи ноги в колінах, а на вустах його застигла обов'язкова блазнівська усмішка.

Слідом за ним тихенько у двері прослизнув Веремій, мабуть, сам зайти до царської їдальні побоювався.

- Ох, Любчику, друже! - Горох радісно посмикав блазня за щоку. - Нудно без тебе! Вже не полінуйся, розвесели старого! А ти, - обернувся до Веремія, - гість непроханий, сідай, їжі нашої скуштуй. А то скажеш потім, що у царя за стіл не саджали, ікрою чорною не пригощали!

- Ваша Величність, дякую за милість! - чорноокий красунчик присів на стілець навпроти.

- Любчику, вино наливай, не соромся! - вказав пальцем на пузату пляшку цар.

- Зараз-зараз! Вип'ю все за раз! - із жартами-примовками почав господарювати за столом рудий. - Нічого не розповім, краще язик відкушу!

- Розкажеш, куди подінешся. Хоча, що ти розповісти можеш такого, чого я не знаю? Усе, як Оракул передбачив. Блазень мій у Зачарований Ліс сходив, чужинку привів. Тільки от кого ви з собою ще притягли? - підозріло зиркнув на Веремія Горох. - За одягом бачу, що не з наших країв...

- Подорожую, - коротко відгукнувся чорноокий, присьорбуючи супчика.

- Це Веремій, - поспішила пояснити я, поки монарх не розлютився. - Випадково мене в лісі зустрів, коли я ледь у яму не звалилася. Допоміг, із лісу вивів. Хороший він...

- Гаразд, їж, мандрівнику, - махнув рукою цар.

- Ваша Величносте, - впав у ноги Гороху Любомир. - Не вели стратити, вели слово мовити!

- Та за що ж тобі страчувати, синку? - старий поплескав по-батьківськи блазня по голові. - Говори, чого хочеш?

- Цар-батенько, допоможи Рисі, прошу. Треба їй додому повернутися. Дозволь до Оракула піти, поради попросити...

- Та це без потреби, - відмахнувся Горох. - Був я сьогодні в Оракула, а турбувати його часто не слід. І сказав він, що тільки гостя моя дорога може одне завдання делікатне виконати. Рисо, золотце, звісно, я тобі допоможу дорогу в твій світ відшукати. Тільки спочатку послужиш царю службу?

Ось тобі й царська милість. Обіцянки дає, але не без задньої думки. І від мене йому щось треба. Зиркнула на Любомира, той тільки кивнув безнадійно, мовляв, перечити монарху собі дорожче. Глянула на Веремія - той усміхнувся косо, мовляв, я тобі казав, що не варто в Горохове царство навідуватися.

Зрозуміло, царю не відмовиш. Добре, дізнаюся спершу, чого йому від мене треба, і, якщо не по мені буде, то піду з Веремієм.

- Слухаю вас, Ваша Величносте. Якщо в моїх силах буде, то зроблю, що зможу.

Цар Горох задоволено посміхнувся, немов бажане вже отримав:

- Значить, так, мила дівчино. Давно хотів я завести кота. Адже потрібен кіт у царських палатах, як ти вважаєш?

- Звичайно, потрібен, - кивнула я, ще не розуміючи, в чому проблема.

- Зрозуміло, оскільки я - цар, то й кіт мені потрібен відповідний, звання царського гідний. Але де взяти такого? Дефіцит. І раптом ворон-розвідник звістку приносить, мовляв, у Зачарованому Лісі кішка-баюн кошенят привела. І вже їм два місяці виповнюється, саме час у добрі руки на нове місце проживання. От і прошу я тебе, люба, послужи службу, принеси мені кошеня, га? Ти - мені, я - тобі! Послуга за послугу!

У принципі, нічого страшного в тому, щоб принести царю кошеня, я не бачу. Нічого такого в Зачарованому Лісі не було, просто з незвички трохи злякалася спочатку. Але тепер, коли знаю, що я у світі магії та чаклунства, то не лякає мене вже ліс, у якому тварини розмовляють, а дерева ходять. Навпаки, притягує дивно. Тому, подумавши з півхвилини, я бадьоро заявила царю:

- Та принесу. Чого ж не принести?

Почула, як ахнули хором Веремій із Любомиром. Чого це вони? Не хочуть у Зачарований Ліс повертатися? Так я й сама збігаю. А потім - до Оракула по-швидкому і додому. І прощавайте всі.

- Не так все сталося, як мені вбачалося, винен я сам, дурень! - блазень гепнувся дупою на підлогу і, перекинувши пляшку вина донизу шийкою, почав ловити ротом червону цівку.

- От і славненько! - зрадів монарх, потискаючи мені руку. - Гарна дівчинка! Завтра вирушай зі сходом сонця. Ці лоботряси з тобою, чи як?

- Угу!

- Угу! - завзято закивали головами мої супутники.

- Чудово! Так я й думав, що дівчину одну в чужому краю не кинете! Виділю вам коней зі царської стайні. Клітку дам сталеву. Їжу в дорогу на кухні візьмете самі. Від столиці до Зачарованого Лісу потрібно їхати не прямо, як найближче а ліворуч. Можете об'їзною дорогою скористатися. Тільки коли сонце опускатися почне, звернете в ліс. У принципі, ворона-розвідника вам дам, він дорогу покаже. Спочатку будете в клітці його везти, тій, що для кошеняти, щоб крила не втомив. Випустите тільки тоді, коли до лісу звертати станете.  А там... Кошеня взяли й до палацу повернулися. Ворон сам прилетить, про нього не турбуйтесь. Усього-то діла!