Глава 5. Столиця.

- Давайте ближче до справи. Розкажіть мені про місто, - запитала я.

Хай краще дізнаюсь щось цікаве та корисне, бо мої супутники тільки й знають, що сперечатися.

Рудий кивнув, бо питання хоч я й задавала обом, та стосувалося воно лише його, як жителя столиці Горохового царства, і з видом справжнього екскурсовода він почав пафосно:

- Ми в сей момент входимо до самої столиці славного Царства Гороху! У цьому місці вона розташована найближче до Зачарованого Лісу.

- Так окрім столиці тут і дивитись нема чого, самі села, - вліз Веремій зі своїм коментарем.

- Як це, нема чого? Є багато чого! А які в нас природні багатства та архітектурні пам’ятки! Ми і шануємо історію, і можемо похвалитися інноваціями! І є інші міста окрім столиці, звичайно, Горохівець - найкрасивіше й найбагатше поміж міст царства! Та ви самі зараз побачите, - широко розвів руки Любомир, - яка краса!

Ми якраз тільки-но увійшли в місто.

- А чому немає огорожі? - здивувалась я. – І жодної охорони ...

- Навіщо нам захист з боку Зачарованого Лісу? Цей ліс - це найбільш безпечне місце через близькість до кордону між світами.  наших сусідів мається у нас і огорожа, і сторожа. А тут прохід вільний. Гуляй до схочу!

- Ото мій кінь із переляку і "загуляв", - пробурмотів Веремій.

- Поглянь-но, Рисо, - продовжував Любомир, не звертаючи на нього уваги, - вулиці широкі, чисті, всі вимощені гладким каменем. Ні калюжі, ні бруду, навіть у зливу! Будинки акуратні, двори засаджені квітами. Віконниці різні, двері розмальовані. На дахах-флюгери-півники. Черепиця жовта, новенькаа, три роки тому всі будинки були перекриті за рахунок держави! У столиці і каналізація є і водопостачання, на відміну від деяких країн слабко розвинених. Живи та радій!

Місто виглядало, справді, гарненьким. Крім того, сутінки досить швидко опускалися на нього, приховуючи невеликі негаразди. Хіба буває без недоліків, я гадаю?

І все ж я не відчувала особливого захоплення. Одяг на перехожих -простий, скоріше тягне швидше до середньовіччя. Будинки одноповерхові, зрідка – двоповерхові. Опалення, мабуть, камінне, про що говорять димарі на кожній будівлі. А ось місцевий транспорт здивовав. Я бачила візки, схожі на автобуси, лише з відкритими вікнами, які рухалися незрозумілим чином. І вони використовувались переважно простими людьми, ремісниками, домогосподарками та іншими жителями міста. А ось ті, хто одягнений багатше, їздили верхи на конях, ніби вихваляючись один перед одним дорогою збруєю. І чим ближче до центру, тим більше було вершників. Любомир пояснив, що самохідні вози рухаються за допомогою електричної енергії, і це тут не вважається особливо крутим. Зате не кожен громадянин може утримувати хорошого коня. Місцеві жителі отримували електроенергію якось із землі, майже безкоштовно. Я сама переконалась у цьому, оскільки з настанням сутінків у вікнах то тут то там почало загорятись досить яскраве світло. Як сказав рудий, це "дрібнички і доступні для всіх". А освітлення вулиць, взагалі, оплачувалося з казни, і через те, що це було дуже недорого, все навколо сяяло та виблискувало.

Отак, розглядаючи чуже, але на вигляд якесь доволі «свійське» місто, ми дійшли до палацу короля Гороха, який можна було охарактеризувати одним словом «казковий». Занадто багато веж, балясери, висячі переправи, занадто яскраві кольори, занадто все пряничне, мармеладне та зефірне. За палацом було видно величезний парк, все це було огороджене невисоким парканом, виготовленим з дикого каменю, швидше декоративним, ніж призначеним для захисту. І навіть на вході стояв сонний вусатий стражник, який, впізнавши Любомира, лише кивнув і махнув рукою, мов, заходь. І він навіть не подумав, щоб дізнатися, хто такі супутники царського блазня. Мабуть, це правда, що життя в Царстві Гороха є безпечним та безхмарним, якщо вони такі безтурботні.

Це, звісно, радує.

На шикарних сходах нас зустрів літній камердинер:

- О, нарешті! Любчику, цар-батенько вже давно на тебе чекає!

Рудий зиркнув на нас збентежено. Виявляється, не тільки Веремій називає його Любчиком.

- Так ось він, я, - Любомир ляснув себе долонею по грудях.

"Швидше, швидше заходь... Його Величність чекає на тебе, лобуряко, у теплиці! Краще поспішити, щоб його не гнівити!

Веремій хрокнув і щось пробурмотів, намагаючись придушити сміх. Служби палацу до царського блазня не надто шанобливі.

- Я... мммм... не один... – тупцював на місці Люб.

- Звісно, бери своїх супутників! Годі теревенити, йдіть вже, не гальмуйте!

- Так, звичайно! - рудий махнув нам рукою і поспішив у вказаному напрямку.

Веремій і я, тримаючись за руки, рушили за ним.

Всередині палац виглядав не менш помпезним, ніж зовні. Перш за все я звернула увагу на білі шпалери із золотими лілеями, і все інше було витримано в такій самій кольоровій гамі, сходи, меблі, килима. Величезні картини в золотих рамах прикрашали стіни, демонструючи цікаві моменти з життя монархів, іноді навіть досить інтимні. Наприклад, один чувак у короні серйозно задумався над державними проблемами, сидячи в туалетній кімнаті на унітазі з цілого смарагду. Інший коронований дядько переодягався у власних покоях, спостерігаючи за вигулом коней через високе вікно, при цьому можна було побачити білу половинку його царської дупи. І, судячи з якості, картини належали пензлеві великого майстра, рівного нашому Леонардо да Вінчі або Рафаелю.