Глава 4. Як з гори котитися...

– Хто? Де? - почала я метушливо озиратись.

-Ось перед тобою цей злодій та вбивець! – збуджено кричав Любомир, намагаючись вирвати сумку з рук Веремія.

Той, навпаки, з усіх сил притискав своє майно до живота, розлучатися з ним категорично не бажаючи. Та й я б таку цінну річ без бою не віддала. В жіночу сумочку хоч і вміщається безліч усілякого, та не відмовилась би від чарівної бездонної. Ой, порвуть!

- Так, у ну заспокоїлись усі! - довелося гаркнути. – Чого ти на нього напав, Люб?

Рудий відійшов на крок, але продовжував кидати гнівні погляди на Веремія, який сидів перед купою речей, притискаючи до грудей сумку.

- Отож, чого він на мене напав? – якось засмучено промовив красень.

- Ошуканець він! У сумці його бездонній мої речі! Це він мене по голові палицею огрів і мою сумку забрав! Грабіжник з великої дороги! А одягнувся ще як, аби здаватися порядним...

- Нісенітниця якась… - пробурмотів Веремій. - Звинувачення безпідставні!

- А ти не метушись, - опустила долоню чорнявому на плече, - а сумочку відкрий, ми й переконаємося, що немає там чужих речей, що здалося Любові.

Я потягла за ремінець, смикнула, ще раз.

- Веремій!

Красунчик неохоче відкрив сумку, в її неймовірній глибині майнули старовинні свічники, нові чоботи, дерев'яний «коник» - дитяча іграшка і… якийсь рюкзак. Я схопилася за нього і потягла назовні. Сам рюкзак виявився набагато більшим за чудесну сумку, в якій знаходився.

– Ось вона! – закричав радо Любомир. – Ось вона! Моя! Моя сумка!

Веремій мовчав, неначе кіт, якого застали над порожньою банкою, в якій раніше жила сметана. Але й винним не виглядав. Просто дивився байдуже убік.

І кому вірити?

- Гм... А як доведеш, що це твоє? – обернулася до Люба.

Начебто й недобре недовіряти, але все ж таки... Ситуація неоднозначна.

– А як довести? Ініціали мої на підкладці не вишиті.  Хто ж знав, що стане в нагоді?

- Можеш перерахувати, що всередині?

- Можу… - рудий, очевидно, збентежився. – Тільки там особисті речі…

- Але ж я повинна переконатися. Інакше Веремій теж скаже, що там саме його особисті речі.

- Гаразд, - царський блазень примудрився почервоніти. – Відкривай. На верху там труси лежать. Рожеві, у червоних квіточках.

Я пирснула сміхом, але, відкривши сумку, побачила описані чоловічі труси і на цьому перевірку завершила. Мало, що там ще під тими трусами можна знайти.

- Переконалася? – збентежачись і відводячи погляд, мовив рудий. – А я казав! Цей нелюд мене по голові огрів, убити намагався! Він же й мої речі привласнив!

Простягнула рюкзак Любомирові і звернулася до Веремія:

- І як ти це поясниш?

- А що я маю пояснювати? - обернувся до мене, здивовано моргаючи, красень. – Іду лісом, бачу – сумка нічия валяється. От я її у свою закинув, мені не важко. Може, гадаю, зустріну раптом господаря і віддам. Та я в неї навіть не зазирав! Якби побачив такий раритет, то на найвищу сосну закинув би!

- А що таке? – здійнявся Люб. – У царстві Гороху мода нині на яскраву спідню білизну! Усі в такому ходять!

- Та я так і зрозумів, що всі, -  насмішкувато покивав Веремій.

- Так, кажеш, хотів віддати знахідку господареві? А чого не віддав, коли зрозумів, що в мене речі зникли?

- Мені тільки й думати про твої рожеві труселя в червону квіточку! Голова іншим зайнята була: діву юну з ями зі зміями витягувати та допомагати їй у пошуках шляху додому! Забув я про твою сумку, Любчик!

- Забув? Отак, просто, узяв і забув?! І не називай мене Любчиком!

– Забув. І ти забудь. А називати тебе буду, як захочу, блазень!

Звісно, це все дуже і дуже підозріло, але, як то кажуть: не спійманий – не злодій. Може, й не бреше чорнявий. Нащо йому було так чинити з незнайомим юнаком? Вже на розбійника він ніяк не схожий, швидше на мажора, якщо нашою мовою. Самовпевнений занадто, гордовитий, на блазня зверхньо дивиться. А скоморох – то теж людина.

А я їсти хочу. Тому, не звертаючи уваги на тих, кому подобається сперечатися, почала нарізати ковбаску та сир. Перший же шматочок у рота собі закинула.

Ммм… Смачно!

Сперечальники одразу замовкли, побачивши, що я вже жую. Веремій почав розстеляти ковдри обіч скатертини, дістав зі своєї бездонної сумки ще один ніж і спритно закінчив нарізати м'ясо та хліб.  На деякий час запанувала тиша. Ненадовго, доки наповнили шлунки. Зловивши косі погляди, які знов почали кидати один на одного мої супутники, здогадалася, що зараз буде продовження суперечки, тому вирішила обірвати її ще в зав’язі.

- Щиро, Веремію, дякую тобі за поміч та смачну їжу! Але у зв'язку з тим фактом, що досить швидко вечоріє, а ночувати серед поля бажання не маю ніякого, то я вирішила йти з Любомиром у царство Гороху.

- Це через ту сумку? – запитально підняв чорну брову красень.