Глава 3. Чорнявий і рудий.

Веремій тяжко зітхнув. Я бачила, як всередині нього відбувається боротьба. Він категорично не бажав мату будь-яку справу з рудим знайдою, але водночас не хотів псувати зі мною стосунки. Я ж така, можу розвернутись і піти. По-людськи слід чинити.

- Гаразд, - нарешті видавив він, намагаючись не показувати меня свого роздратування. - Ми допоможемо твоєму протеже дістатися людей, а потім повернемось до нашого головного завдання – розшукати дорогу до твого рідного світу.

Люб кивнув і спробував усміхнутися, але його погляд все ще залишався настороженим.

- Дякую вам, - сказав він. – Справді, я дуже вдячний за допомогу, бо почуваюсь поганенько.

- Ходімо...

Ми підхопили Любомира під руки і почали рухатися у бік найближчого поселення, що виднілося за широкими полями. Дорогою я намагалася дізнатися більше про нового знайомого.

- Що з тобою сталося, Любе? - запитала я.

- Я був у лісі, коли на мене напали. Я не бачив, хто мене вдарив. Самому цікаво, хто ж мене так приклав по голові... -  почав юнак, але його голос ослаб, і він замовк.

- Можливо, то були грабіжники. У тебе щось пропало?

- Так, заплічна сумка з харчами та необхідними у дорозі речами.

- Не напружуйся. Головне, що все обійшлося. Ти живий і, відносно, здоровий. Принаймні, цілий. А речі – то наживне, - заспокоїла я його. - Ти знаєш, куди треба йти? Де ти живеш?

- Я… Я живу у царських палатах.

- Ого! То ти царської крові?! - здивувалася я.

- Зовсім ні. Я – сирота. Мене взяли до царського двору ще дитиною, я й не пам’ятаю нічого з того, що було раніше. Вигодували, виростили, а тепер я служу при дворі блазнем.

- Царський блазень! - зареготав Веремій. - Похвально! Чудова професія! Шана, повага, кар'єрне зростання... І що ж тобі, блазню, знадобилося в Прикордонному лісі?

- Оракул сказав, що мені потрібно туди вирушити.

- Щоб отримати по голові? – запитально підняв одну брову Веремій. - Цінна порада.

- Оракул завжди дає цінні поради, - насупився рудий. - Краще сам розкажи, що тебе змусило відвідати Зачарований Ліс?

Я посміхнулася, зауваживши, що мій новий знайомий називає ліс так, як інтуїтивно це робила я.

- А може, я маю свого особистого оракула? І він мені теж порадив вирушити до Прикордонного Лісу, інакше хто б урятував спершу цю чудову дівчину, а потім ще й твою нікчемну блазнівську шкірку?

- Оракул – один! – заперечив Любомир.– І він перебуває при дворі царя Гороху!

- Царя Гороху?! – ахнула я. – У нас із цим ім'ям пов'язують незапам'ятні часи! Це в яке таке давно забуте минуле я потрапила?

Люб окинув мене уважним поглядом:

- Взагалі до нашого царя правив теж цар Горох. А до нього – інший Горох. І так далі. Це традиція така, що кожен, хто сідає на трон – Горох. Спочатку ще їх іменували Перший, Другий, Восьмий, П’ятнадцятий, Двадцятий, а потім і це відпало через непотрібність. Цар Горох – і точка.

- А-а... - простягла я розчаровано. – Так про якого з них ходить оповідь про те, як в одному місті люди розлінилися і пішли по усій країні милостиню просити? Тоді мудрий цар Горох звелів зібрати усіх, накрити щедро столи, приготували гроші та одяг, але перед ними вирили доволі широкий рів. Жебраки кинулися перебиратися через рів. Та Горох звелів тих, хто перебрався, примусити працювати. А тих, хто не зміг – обдарував милостями.

- Один з царів на ім’я Горох, - здвигнув плечима Любомир. – Щось таке було у сиву давнину. Дуже розумно.

- Зрозуміло, точніше, нічого не зрозуміло. Якась казкова реальність...

- Казкова, кажеш? – хмикнув рудий. – А хто ж ти така, таємнича рятівниця у чудному одязі? Звідки ти узялася? Чом забрела до Зачарованого Лісу? Туди просто так люди не ходять.

Я задумливо потерла чоло:

- Здається, я з іншого світу...

- З того, який був відокремлений від нашого у давнину?! – спалахнули очі рудого.

Я запитливо глянула на Веремія.

- Так, - підтвердив той якось неохоче. – Колись світ був єдиним. Але його розділили надвоє. Тепер кожна частина існує самостійно, вони не контактують та не перетинаються. Та завдяки тому, що дві половинки світу – частини єдиного цілого, ми й маємо можливість розмовляти та розуміти одне одного.

Оце так новина!

- І... у цьому чарівному світі продовжує жити магія, ходять дерева та розмовляють тварини! А в моєму чарів немає!

– Як світ може існувати без чарів? – здивувався блазень.

– Дуже навіть непогано.

- Мабуть, непогано. Якщо немає магії, то немає ні злих чаклунів, ні темних відьом, ні випивачів енергії, ні монстрів...

- А у вас є монстри? - вхопилася я за останнє слово, насторожено оглядаючись.

- У царстві Гороху – практично немає. Все ж таки близькість до Зачарованого Лісу допомагає підтримувати порядок. Але поза царства...